Розділ 3

Пройшло два роки.

Я прокидаюся вранці від звуку будильника. Ледь розплющую очі й повертаю голову. Мій чоловік мирно спить на сусідній подушці. Тихо вилізаю з ліжка. Проходжу до ванної кімнати. З дзеркала на мене дивиться вродлива струнка блондинка з нарощеним волоссям, довгими нігтями й доглянутою шкірою. Видавлюю зубну пасту на щітку. Кожного дня я дякую Богові за той вибір. Тепер в нас є власна чотирикімнатна квартира в елітному комплексі, люди, які приходять прибирати й готувати для нас. Два авто на сім'ю. Наш бізнес масштабувався і це вже давно не місце на базарі, а кілька магазинів. У свої двадцять п'ять я маю кращий вигляд ніж у вісімнадцять. 

Усміхаюся собі. Ризикнула і не прогадала. Тепер я маю все — бізнес, гроші, здоров'я і чудового чоловіка. Чого іще бажати?

Умиваюся і йду збиратися. Сьогодні в мене плановий візит в салон краси. Вадим все ще спить. Тож я тихо одягаюся й виходжу з квартири. Спускаюся сходами. Хоч і пройшов вже рік, як ми купили власне житло, я все ще не можу в це повірити. Такі квартири раніше бачила лише в американських фільмах. Виходжу з під'їзду, сідаю у новеньку червону мазду й кидаю останній погляд на будинок й зелену траву навколо. 

Ввечері після салону краси й зустрічі з подругою на мене чекає сюрприз. Сказати, що приємний, я не можу. Коли повертаюся додому, то застаю свого чоловіка з Назаром на кухні. На столі стоїть кілька порожніх пляшок вина, залишки їжі з ресторану. Попільничка повна недопалків.

— Люба, — вигукує до мене п'яним голосом Вадим, — мій друг дитинства і твій колишній хлопець зайшов до нас в гості. 

Він видає п'яний смішок й відпиває з келиха вина. Моє серце тривожно забилося. Що йому тут потрібно?

Назар привітно усміхається:

— Владо, я просто зайшов до своїх найкращих друзів у гості. — Він підійняв долоні вгору. — Без будь-яких поганих намірів. 

Силуюся посміхнутися у відповідь та погане передчуття не дає мені цього зробити. 

— Давай зайчику, — Вадим дістає ще один келих, наповнює його вином й простягає мені. — Посидь з нами трохи.

Я сідаю за стіл, роблю ковток. Ловлю на собі дивні, двозначні погляди Назара. Мені це не подобається. Тягнуся за цукеркою й Назар робить те саме, торкаючись моєї руки. Я озираюся на Вадима та здається він нічого не помічає.

— Люба, Назар просить позичити йому двадцять тисяч доларів на відкриття свого бізнесу. — Я витріщаюся на чоловіка. Невже він не розуміє, що це величезна сума. — Ладочко, давай допоможемо нашому другові. Пам'ятаєш, як ми починали? Якби не гроші батьків, то не було б цього всього, — він рукою обводить навколо. — Що як завдяки нам Назар також змінить своє життя.

Якби чоловіка не було поруч, я б 100% відмовила. Надто важко мені дісталися ці гроші — місяцями на морозі, вихідними в поїздах, тяганням важких сумок з речами. Та зараз я не можу сказати “ні”. І хоч сума величезна, він також має право вирішувати. Тож я киваю й Вадим обіцяє Назару допомогти.

Коли той йде, вираз обличчя чоловіка змінюється. 

— Дожилися, — він ледь ворочає язиком, — що я тепер повинен твоїх колишніх коханців спонсорувати.

— Ти при своєму розумі? — Витріщаюсь на чоловіка. — То відмовив би йому. Ти ж сам хвилину тому вмовляв мене йому допомогти.

— Це тільки тому, що бачив, як ти хочеш дати йому гроші. Мені за тебе соромно, хвойда.

Він впав обличчям на стіл й заснув. Від його слів на душі стало ще тривожніше. Я розвернулася й пішла в спальню під звуки голосного чоловічого хропіння.

Прокинувшись вранці, я побачила Вадима, який вже спав поруч. Я б залюбки теж ще поспала та маю зустрічі — треба найняти кількох працівників в новий магазин, який відкривається наступного тижня. Тож швидко біжу до ванної кімнати вмиватися та збиратися.

Коли повертаюся до кімнати, чоловік все ще спить. Вадим не ходить зі мною на зустрічі, не вирішує питання по бізнесу, всі кредити також лише на мені. Здається він зараз живе дуже комфортне й приємне життя. Я дивлюся на нього й більше не впізнаю свого чоловіка. Того Вадима, в якого я закохалася, здається більше немає. 

Пройшов рік.

— Коли твій друг збирається віддавати нам гроші? — питаю за сніданком чоловіка.

— Я йому сьогодні нагадаю, — Вадим не дивиться на мене. На це є причина. Він вчора знову прийшов п'яний. Не дивлячись на обіцянки більше не пити. 

Злюся. Мовчки жую свій тост й запиваю кавою. Зараз все на мені — управління магазинами, зустрічі, закупки, домовленості з постачальниками. Від нього не лише ніякої допомоги, він ще й пиячить постійно. Чому я маю все тягти на собі? Хіба це лише мої проблеми? Ми разом починали. Тільки я гарую як коняка, а він цілими днями напивається з друзями й спить.

Встаю з-за столу. Йому все одно що я йду. Як і те, що вже два роки не була у відпустці й не брала вихідних. Здається його нічого не хвилює крім алкоголю і його дружків. А в мене так багато справ, що навіть посваритися часу немає. 

Весь день я кручуся, ні на мить не присідаючи. Втомлена, вичавлена неначе лимон, повертаюся додому о третій. Чоловіка немає. Де він взагалі може бути? Мій телефон вібрує. Висвічується номер Назара. Дивуюся, але слухавку беру.

— Привіт красуне, давно не бачилися.

— Ага, десь з того часу, як ти взяв у нас гроші, — прикушую язик. Даремно не стрималася.

— То оце такі ви друзі, — каже глухо. — А ти спитала, що зі мною було за цей рік? Може я потрапив в аварію чи сталася ще якась біда.

— Ти потрапив в аварію?

— Ні, але міг.

— Раз з тобою все гаразд, то може повернеш гроші?

Кілька секунд він мовчить, потім погоджується:

— Через годину заїду.

— Що так швидко збереш двадцять тисяч? — Дивуюся я. — Але приїзди, якщо гроші маєш.

Набираю кілька разів чоловіка, проте він не бере слухавку. Дивно. 

Чекаю на Назара. Навіть тут треба все робити самій. 

Нарешті приїздить Назар. Я впускаю його всередину. По його ході розумію, що він добре випив. Ми проходимо на кухню.