Розділ 2

Коли Вадим запропонував мені вийти за нього, я була найщасливішою дівчиною на світі. Ми сиділи за столом, як раптом до нашого столика вийшов весь персонал кафе. Вони винесли повітряні кульки з написом “Ти вийдеш за мене?” і торта з маленькою червоною коробочкою зверху.

Вадим взяв її й простягнув мені. Всередині була обручка з маленьким камінчиком. Я зніяковіла й водночас відчула себе щасливою. Люди за іншими столами плескали в долоні. Дівчата штурхали своїх чоловіків. Та все одно вони не розуміли наскільки мені пощастило. Лише я знала, який хороший в мене хлопець. З бідної сім'ї, не маючи батька, він сам заробив собі кошти на навчання. Після університету тяжко працював, щоб допомагати мамі й навіть на цю обручку — можу лише уявити скільки додаткових годин йому довелося відпрацювати водієм, щоб назбирати гроші.

Я навіть розплакалася. Звичайно, що сказала “так”. Того вечора мені здавалося, що переді мною відкривається цілий світ. Що ми проживемо таке життя, про яке пишуть книги та знімають фільми.

Весілля було скромним. Ми розписалися в РАГСі й посиділи з сім'єю за святковим столом вдома. Ніяких пишних гулянок, поїздок чи подарунків. Та ми, здавалося, не помічали цього. Мої батьки разом з його мамою подарували нам гроші. Не маючи власного житла, вирішили, що це буде на оренду квартири.

Та через кілька днів мене осяйнуло.

— Вадиме, — я розбудила його вночі, — прокидайся. У мене ідея.

— А це до ранку не почекає?

— Ні. Це змінить наше майбутнє, я впевнена.

Чоловік сів у ліжку, сонно потираючи очі. Здивовано поглянув на мене. Потім розсміявся.

— Чого ти? — здивувалася я.

— До весілля треба було попереджувати, що ти з прибабахом, бо я вночі спати люблю, а не ідеї вислуховувати.

— Та ну тебе, — я вже збираюся образитися та він мене обіймає.

— Жартую. Кажи, що придумала.

— Тільки ти дослухай. Не відмовляйся одразу.

Він киває.

— Я подумала, що на подаровані гроші ми можемо відкрити свій бізнес.

— Це який?

— Продавати речі на базарі. Наприклад, зимовий одяг. Можна скупляти товар в Одесі чи поїхати до Китаю. Якщо все вийде, то працюватимемо лише на себе, а через рік купимо власну квартиру.

Вадим потер лоба, задумливо поглянув на мене.

— Але якщо прогоримо, то втратимо все. В нас недостатньо грошей, щоб спробувати вдруге, якщо з першого разу не вийде. 

Мені здається, що це чудова ідея і я дуже хочу, щоб Вадим також це зрозумів. 

— Добре, — нарешті погоджується він. — Давай спробуємо. Раптом це наша щаслива можливість, яку не можна втрачати.

Він цілує мене в лоба, обіймає. Пригорнувшись одне до одного ми засинаємо.

Коли прокидаюся вранці, я кілька хвилин дивлюся на обличчя чоловіка. Не можу повірити, що він погодився й ми спробуємо втілити мій задум. А якщо і правда розбагатіємо й зможемо дозволити собі все, про що мріяли? Якісну їжу, хороший одяг, власне житло, подорожі. Усміхаюся сама собі. Зістрибую з ліжка й біжу збиратися на роботу. З якої планую в майбутньому звільнитися, щоб жити своїм кращим життям.

Кілька місяців ми просто обдумуємо ідею. Обговорюємо що краще за все продавати. Ходимо до місцевого базару — аналізуємо найкращі для продажів місця, дивимося в кого йде хороша торгівля і на що саме. Нарешті наважуємося.

Ми беремо відпустки на два тижні, орендуємо невелике місце на базарі і їдемо до Одеси. Пам'ятаю, як мені сподобалася дорога. Ми часто зупинялися, щоб попити кави чи просто постояти на травичці, вже частково вкритій осіннім листям. Багато спілкувалися, сміялись й цілувались. 

А за кілька днів повернулися з Одеси з партією зимових курток та великою мрією про краще життя. Часу на те, щоб подивитися чи є у неї майбутнє ми мали до кінця відпустки. По її закінченню треба було вирішити чи ми йдемо далі цим шляхом, чи повертаємося до старого життя й виходимо на роботу. 

Кожного дня ми разом йшли на базар. Вадим привозив сумки з речами з камери зберігання. Я вилазила на стійку і їх розвішувала. Потім він йшов додому, а я залишалася продавати, переживаючи й ховаючись, щоб не побачив ніхто зі знайомих. 

Салатового кольору куртку я продала у той же день, як ми почали працювати. Цю річ я запам'ятала на все життя, бо з неї все почалося. До мене підійшла дівчинка-підлітка років п'ятнадцяти з мамою. Я бачила, як вона оглядала куртки, а потім її погляд зупинився на цій.

— Поміряєш? — Запропонувала я.

— Ми шукаємо щось чорне, або сіре, щоб не марке, — заперечила її мати.  

Та з погляду дівчинки я зрозуміла, що її привабив яскравий колір куртки. 

— Я зроблю вам хорошу знижку, — сказала я. — Подивіться на щасливі очі доньки. Купіть їй яскраву річ. Коли ще таке носити, як не зараз. 

Я запам'ятала вдячний і щасливий погляд дівчинки, коли вони з мамою йшли від мене. В руках вона тримала саме ту річ, яку хотіла. Того кольору й форми, які їй подобалися. Тоді я зрозуміла, що хочу тут працювати й робити дівчат красивими та щасливими, бо кожна дівчина в не залежності від віку, хоче бути привабливою та помітною.

Тож коли відпустка закінчилася, я точно знала, що більше не повернуся в офіс. 

Далі на нас чекала невідомість, залежність від продажів, робота в мороз на вулиці. Навіть захворівши, я не могла дозволити собі лишитися вдома і йшла на базар. Кілька разів, коли довелося стояти на вулиці в мороз -10 й без торгівлі, я навіть пожалкувала про своє рішення кинути нормальну роботу, де я б зараз сиділа в теплому офісі й мала стабільну зарплатню. Та потім починався новий день. Коли задоволений покупець йшов від мене, я відчувала приємне тепло в грудях й раділа, що знаходжуся тут і зараз. 

Іноді мене ображало, що на морозі стою лише я, в той час, як Вадим йде додому в тепло й повертається ввечері та й то не завжди. Та я швидко забувала про своє обурення, оскільки заробітки зростали й з кожним днем я ставала все ближче до своєї мети.