Розділ 1

Голова. Як же в мене болить голова. Здається ніби сам мозок розколюється на сотні, тисячі та мільйони часточок. І кожна з них озивається болем всередині мене. Я відкриваю очі й бачу перед собою свою ногу, витягнуту вгору й підвішену на складній конструкції над ліжком. З жахом усвідомлюю, що іншою ногою й обома руками не можу поворухнути, бо вони в гіпсі. Далі за ліжком біла стіна. Намагаюся повернутися й нарешті, коли в мене це виходить, мій погляд затримується на прочиненому на провітрювання вікні й застеленому білосніжному ліжку. Схоже на лікарню. Завмираю. Мене охоплює паніка від того, що не розумію, що зі мною і як я тут опинилася, та ще й у такому стані. Кілька секунд намагаюся пригадати й нарешті мені це вдається. Тепер мене переповнюють почуття страху, тривоги й образи.

У пам'яті виникають окремі кадри, не пов'язані між собою. Університетський випускний, сміх та гомін дівчат позаду, я стою біля дзеркала в туалеті ресторану, де гуляє наша група — дивлюся на свою довгу червону сукню, волани, накручені біляві кучері та яскравий макіяж. Позаду розмовляють мої однокурсниці й намагаються підпалити сигарету. 

— Нас спіймають й тоді нам гаплик, — шепоче Алка.

— І що буде? — сміється Олена, роблячи ковток з пляшки з шампанським. — З універа виженуть? Агов, в нас випускний.

Нарешті сигарета підпалюється й Алла затягується. Потім простягає її мені. Я глибоко вдихаю, уважно дивлюся на себе у дзеркало. Тонкі риси обличчя, виразні зелені очі. Красуня. Сьогодні з Назаром в нас намічається перший секс. Ми вже місяць зустрічаємося й він натякнув, що як нічого не буде, то кине мене. А я цього не хочу.

Віддаю сигарету, виймаю з сумочки парфуми й смачно бризкаюся…

Наступний кадр, який виринає в пам'яті — це ніч цього ж випускного. Я заходжу до своєї кімнати в гуртожитку, де мені дозволили пожити ще кілька днів. Чую тихі голоси, сміх, скрипіння ліжка. От дідько. Здається Алка когось підчепила. Треба ж попереджувати. Я навшпиньках розвертаюся, збираючись вийти, як відчуваю знайомий запах чоловічих парфумів. Вмикаю світло. 

— Назар???

— Влада — це не те, що ти думаєш, — чую у відповідь. Вибігаю з кімнати, гримнувши дверима. За ідіотку мене має? А чим ще це може бути?

Сльози застилають мені очі. Сьогодні мала бути наша перша ніч. Натомість він проводить час з тією шльондрою, яка спала з половиною гуртожитку. 

Далі згадую як я йду з роботи. Вдалося влаштуватися секретаркою в місцеву туристичну фірму. Літо, зелені дерева, квіти цвітуть. Настрій хороший. Сьогодні отримала першу зарплатню. Вона мізерна, але це все одно краще ніж нічого. Раптом поруч зупиняється авто. З нього вискакує молодий смаглявий хлопець.

— Дівчино, — каже з посмішкою. — Ви мені дуже сподобалися. Познайомимося?  

Я уважно дивлюся на молодого чоловіка: на вигляд років двадцять сім. Високий, широкоплечий, спортивної статури, одягнутий у футболку, яка облягає й підкреслює м'язи рук і живота. Гарний, що тут скажеш. Мій улюблений типаж.

— Вадим, — він простягає мені руку.

— Влада.

Ми обмінюємося номерами телефонів й домовляємось зустрітися.

Від усіх цих спогадів в мене ще більше розболілась голова. До палати заходить повненька медсестра в білому халаті. На мить завмирає. 

— Прийшла до тями, — каже з полегшенням. — Зараз покличу лікаря. 

Вона вибігає за двері, а за мить з'являється знову вже з чоловіком років п'ятдесяти також в халаті.

— Як почуваєтеся? — Каже він й підходить ближче.

Дивлюся на нього з докором. 

— Три кінцівки в гіпсі, четверта на витяжці. Як я маю почуватися?

— У вашому випадку такий результат скоріше благословення. Могло бути гірше. Випасти з п'ятого поверху, — він похитав головою. — Дякуйте Богу, що лишилися живі.

Значить я впала з вікна? Намагаюся згадати. Голова здається зараз вибухне від напруги. Лікар проводить огляд. Питає як мене звуть і звідки я. Після моєї відповіді задоволено усміхається. 

— Я тепер інвалід?

— Сподіваюся, що ні. Буде зрозуміло після зняття гіпсу і як нога зростеться. Проте хребет ніби не пошкоджено. 

Від його відповіді в мене холоне всередині. Страх обвиває своїми крижаними пальцями серце.

— Будемо сподіватися на краще, — заспокійливо каже лікар і виходить з палати. Медсестра йде за ним.

Я повертаю голову до вікна. Дивлюся на небо. Воно мені до болю знайоме. Останнє, що я бачила перед тим як полетіла вниз — це саме такий клаптик блакитного неба. Знову поринаю у спогади.

Я з Вадимом сиджу у кафе. Ми п'ємо трав'яний чай і розмовляємо. Офіціантка принесла мені шматок пирога з вишнею. 

— Ладо, ти не проти, що з нами трохи посидить мій друг? — каже Вадим. Він тут якраз неподалік, зі спортзалу йде. — Лише пів години. Потім залишимося вдвох — тільки ти і я. 

Киваю головою й посміхаюся. Авжеж я не проти. У такого чудового хлопця як Вадим і друзі мають бути хороші. Ми зустрічаємося вже два місяці й кожного дня я закохуюся в нього ще більше. Він добрий, веселий, має легку вдачу, ні на кого не ображається, всім допомагає, в нього немає ворогів. Ну як його не любити. Я усміхаюся ширше, підіймаю очі на вхідні двері й бачу там Назара…

Раптова здогадка пронизує мій мозок. Це не може бути правдою. Невже найкращий друг Вадима — це Назар, хлопець, який зрадив мені з найкращою подругою на випускному?

Він підходить до нас. Вітається. 

— Назар, — простягає мені руку.

— Влада, — відповідаю й не можу зрозуміти, невже він мене не впізнав? Хоча може так і на краще. Якби він сказав, що я його колишня дівчина, кому було б добре від цього?

Він сідає за стіл й замовляє собі каву.

— Це мій друг дитинства, — тим часом продовжує Вадим. — Ми з першого класу дружимо. Завжди разом — в школу, гуляти, на свята.

— До дівчат також однаковий смак маємо, — додає Назар й дивиться мені в очі.