Останній бій

Темрява ночі обіймала ліс, ховаючи тіні, які рухалися в пошуках здобичі. Лідія, Андрій і Ольга сиділи в невеликій кімнаті старого будинку, що став пасткою. Ігор залишився зовні, прикриваючи їхній вихід. Але тепер кожна секунда могла стати останньою.

— У нас немає багато часу, — прошепотів Андрій, стискаючи у руці ніж. — Вони знають, що ми тут.

Лідія подивилася на Ольгу. Жінка була виснажена, але її очі світилися рішучістю.

— Ми не здамося, — сказала Лідія. — Якщо це наш останній бій, то ми зробимо все, щоб вижити.

Крики нападників лунали все ближче. Вони вже знали, що жертви всередині. Хтось кинув камінь у вікно, розбивши залишки скла.

— Вони починають, — сказав Андрій, стаючи біля дверей.

— Ми повинні розділитися, — запропонувала Лідія. — Ольга, ти залишишся тут. Ми з Андрієм відволічемо їх.

— Ні, — заперечила Ольга. — Я не дозволю вам ризикувати заради мене.

— У нас немає вибору, — відповіла Лідія. — Ми повинні діяти швидко.

Андрій відкрив заднє вікно, дозволяючи холодному нічному повітрю проникнути всередину.

— Ми виходимо через це, — сказав він.

Лідія допомогла Ользі вилізти першою, потім вибралася сама. Андрій залишився останнім, уважно слухаючи, чи не йдуть нападники.

Коли всі були зовні, вони побігли до лісу, намагаючись зберегти тишу. Але їх помітили.

— Вони тут! — крикнув хтось із нападників.

Почалася погоня.

Ліс перетворився на лабіринт. Лідія бігла попереду, тримаючи Ольгу за руку. Андрій відставав, прикриваючи їх із тильної сторони. Постріли розривали тишу, але, на щастя, кулі летіли мимо.

— Ми не можемо бігти вічно, — сказала Ольга, зупиняючись, щоб перевести дух.

— Ще трохи, — відповіла Лідія, озираючись. — Ми повинні знайти укриття.

Андрій раптом зупинився й прислухався.

— Чуєте? — запитав він.

Лідія затримала подих. Здалеку доносився звук автомобіля.

— Це може бути допомога, — сказав Андрій.

— А може, й ні, — відповіла Лідія.

Вони вирішили рухатися до звуку. Ліс ставав усе густішим, але через кілька хвилин вони побачили дорогу. На ній стояв позашляховик із вимкненими фарами.

— Це пастка, — прошепотіла Ольга.

— Можливо, але це наш єдиний шанс, — відповів Андрій.

Вони обережно підійшли ближче. З машини вийшов чоловік. Його обличчя було приховане капюшоном, але він підняв руку, показуючи, що не озброєний.

— Ви ті, кого я шукаю? — запитав він.

Лідія відчула, як її серце калатає.

— Хто ти? — запитала вона.

— Друзі Ольги, — відповів чоловік. — Я тут, щоб забрати вас.

Не встигли вони сісти в машину, як нападники з’явилися з лісу. Зав’язалася перестрілка. Чоловік за кермом кричав, щоб усі сідали, і заводив двигун.

— Швидше! — крикнув він.

Андрій затримався, прикриваючи їх. Лідія потягнула його за руку, змушуючи сісти в машину.

— Ми повинні їхати! — крикнула вона.

Позашляховик рвонув із місця, залишаючи нападників позаду. Постріли ще лунали, але відстань між ними збільшувалася.

Коли все стихло, Лідія відчула, як її напруження спадає. Вона подивилася на Ольгу, яка сиділа поруч, і Андрія, що важко дихав позаду.

— Ми зробили це, — прошепотіла вона.

— Це ще не кінець, — відповів Андрій.

— Але ми живі, — додала Ольга.

Машина зникла в темряві, залишаючи позаду ліс, який став свідком їхньої боротьби.

Кінець.