Тінь переслідує

Ліс, у який вони втекли після обміну, був густий і темний. Гілки дерев перепліталися над їхніми головами, створюючи природний купол, що захищав від сторонніх очей. Але Лідія відчувала, що навіть у цьому місці вони не в безпеці.

Ігор ледве тримався на ногах. Андрій допомагав йому йшов повільно, постійно озираючись, щоб упевнитися, що за ними ніхто не стежить.

— Нам треба знайти місце для привалу, — тихо сказала Лідія, оглядаючи навколишню місцевість.

— Ні, — відповів Андрій, його голос був сповнений рішучості. — Ми повинні рухатися далі. Вони не залишать нас у спокої.

Лідія кивнула, хоча її сили теж були на межі. Вона знала, що Андрій правий: зупинка зараз могла стати фатальною.

Через кілька годин вони дісталися до невеликої галявини. Андрій вирішив, що їм потрібно хоча б кілька хвилин відпочинку. Лідія присіла біля дерева, витираючи піт із чола.

— Як ти? — запитала вона Ігоря, який сидів поруч.

— Виживаю, — слабким голосом відповів він. — Але це… важче, ніж я думав.

— Ми виберемося, — сказала Лідія, намагаючись звучати впевнено.

Андрій тим часом розгорнув карту, яку вони прихопили в місті.

— Ми недалеко від місця зустрічі з Ольгою, — сказав він. — Якщо все піде за планом, ми будемо там до світанку.

— Якщо вони не знайдуть нас раніше, — тихо додала Лідія.

Ніч принесла із собою нові небезпеки. Вони рухалися лісом, уникаючи відкритих просторів і намагаючись не залишати слідів. Але Лідія відчувала, що їх переслідують.

— Ти чуєш це? — прошепотіла вона до Андрія, коли вони зупинилися біля невеликого струмка.

— Що саме? — запитав він, напружено вслухаючись у тишу.

— Кроки… десь позаду.

Андрій кивнув.

— Я теж це помітив. Вони вже близько.

Вони вирішили розділитися, щоб заплутати переслідувачів. Андрій повів Ігоря однією стежкою, а Лідія рушила іншою, намагаючись відволікти увагу.

Лідія бігла лісом, не зупиняючись. Її серце калатало, а дихання ставало все важчим. Вона знала, що за нею йдуть, і намагалася залишити якнайменше слідів.

Раптом перед нею з’явилася постать. Лідія зупинилася, стискаючи ніж у руці.

— Ти далеко забрела, — сказав чоловік із посмішкою, яка не обіцяла нічого доброго.

Лідія не відповіла. Вона зробила крок назад, намагаючись оцінити його наміри.

— Не варто тікати, — продовжив він. — Ми все одно знайдемо вас усіх.

Лідія зрозуміла, що слова тут не допоможуть. Вона різко кинулася вбік, намагаючись обійти чоловіка. Але він був швидшим. Він схопив її за руку, і ніж випав із її пальців.

— Спокійно, дівчинко, — сказав він, утримуючи її.

Але Лідія не збиралася здаватися. Вона різко вдарила його коліном у живіт, і чоловік на мить ослабив хватку. Цього вистачило, щоб вона вирвалася й побігла далі.

Тим часом Андрій і Ігор теж не були в безпеці. Вони почули голоси, що наближалися, і зрозуміли, що час діяти.

— Ми не можемо продовжувати так далі, — сказав Ігор, важко дихаючи. — Залиш мене.

— Ні, — твердо відповів Андрій. — Ми виберемося разом.

Він допоміг Ігорю піднятися й повів його до найближчого укриття — покинутої мисливської хатини, яку вони помітили раніше.

— Тут ми зможемо сховатися на деякий час, — сказав Андрій, зачиняючи двері.

Лідія, виснажена, але жива, нарешті знайшла їх у хатині. Її обличчя було подряпане, а одяг брудний, але вона виглядала рішучою.

— Вони близько, — сказала вона, ледь переводячи подих.

— Нам треба підготуватися, — відповів Андрій.

Вони забарикадували двері й почали обговорювати план. Лідія знайшла кілька старих інструментів, які могли б слугувати зброєю.

— Якщо вони прийдуть сюди, ми повинні бути готові, — сказала вона.

— І ми будемо, — відповів Андрій, стискаючи молоток у руці.

Коли ніч опустилася, вони почули, як хтось наближається до хатини.

— Вони тут, — прошепотіла Лідія.

Андрій кивнув.

— Ми не здамося без бою.

Тінь переслідувачів нарешті наздогнала їх, але тепер усе залежало від їхньої сили волі та готовності боротися за своє життя.