Угода в темряві

Фабрика була заповнена напруженою тишею, яка лише зрідка переривалася звуком крапель води, що падали з протікаючого даху. Лідія відчувала, як її серце калатає, але вона тримала ніж міцно, ховаючи його за спиною. Андрій стояв поруч, його погляд був холодним і зосередженим.

— Ви прийшли, як і було очікувано, — сказав чоловік, який вийшов із тіні. Він був високим, із гострими рисами обличчя, і його очі блищали в слабкому світлі, що проникало крізь щілини в стінах. — Це добре.

— Де Ігор? — спитав Андрій, його голос був сповнений напруження.

— Ваш друг у безпеці, поки що, — відповів чоловік. — Але його безпека залежить від вас.

Лідія мовчала, уважно розглядаючи кімнату. Вона помітила ще кількох людей, які стояли в тіні, озброєні й готові діяти.

— Чого ви хочете? — запитав Андрій.

— Усе просто, — сказав чоловік, злегка посміхаючись. — Ви віддаєте нам те, що вкрали, і забираєте свого друга.

Лідія відчула, як її серце стискається. Вона знала, що мова йде про документи, які вони взяли з комплексу. Документи, які могли викрити масштабну змову.

— У нас нічого немає, — холодно відповів Андрій.

Чоловік нахилив голову, ніби оцінюючи їх.

— Не грайте зі мною, — сказав він, і його голос став жорсткішим. — Ми знаємо, що документи у вас. Вони важливі для нас, але не настільки, як життя вашого друга.

Раптом двері на іншому кінці кімнати відчинилися, і двоє охоронців увели Ігоря. Він виглядав виснаженим, але був живий.

— Лідіє… — слабким голосом сказав він, коли побачив її.

— Ігор! — вигукнула вона, зробивши крок уперед, але Андрій зупинив її рукою.

— Спокійно, — прошепотів він.

— Ви бачите, що я людина слова, — сказав чоловік. — Але моя терплячість не безмежна.

Андрій зробив крок уперед, тримаючи руки так, щоб показати, що він не озброєний.

— Ми можемо домовитися, — сказав він.

— Я слухаю, — відповів чоловік.

— Ви отримаєте документи, але спочатку ми повинні переконатися, що Ігор у безпеці, — сказав Андрій.

Чоловік розсміявся.

— Ви вважаєте, що можете диктувати умови? — сказав він, нахилившись ближче до Андрія. — Ви не в тому становищі.

— А ви? — холодно відповів Андрій. — Ви думаєте, що ми прийшли сюди без плану?

Лідія помітила, як напруга в кімнаті зросла. Охоронці нервово переглянулися, а чоловік на мить замовк, оцінюючи ситуацію.

— Що ж, — нарешті сказав він. — Ви мене заінтригували. Говоріть.

Андрій повільно витягнув із кишені невеликий флеш-накопичувач і підняв його, щоб усі могли побачити.

— Ось те, що ви шукаєте, — сказав він.

— І ви готові віддати його? — запитав чоловік, підозріло примруживши очі.

— Так, але тільки в обмін на Ігоря й нашу безпеку, — відповів Андрій.

Чоловік задумався. Він подивився на охоронців, потім на Ігоря, а потім знову на Андрія.

— Добре, — нарешті сказав він. — Але якщо це пастка, ви всі помрете.

Вони домовилися провести обмін на нейтральній території — біля входу в фабрику. Охоронці вивели Ігоря вперед, а Андрій передав флешку чоловікові.

— Тепер відпустіть його, — сказала Лідія, її голос тремтів від напруги.

Чоловік кивнув, і охоронці відпустили Ігоря. Лідія швидко підбігла до нього й допомогла йому триматися на ногах.

— Ми йдемо, — сказав Андрій, не зводячи погляду з чоловіка.

— Ідіть, — відповів той, посміхаючись. — Але пам’ятайте: ми завжди поруч.

Вони швидко залишили фабрику й попрямували до лісу. Лідія відчула, як напруга починає спадати, але вона знала, що це ще не кінець.

— Флешка була порожньою, — сказав Андрій, коли вони зупинилися, щоб перепочити.

— Що? — здивувалася Лідія.

— Це була копія, — пояснив він. — Справжні дані в нас.

— Але тепер вони знають, що ми їх обдурили, — сказала вона.

— Так, — відповів Андрій. — І тепер вони будуть нас шукати ще активніше.

Лідія подивилася на Ігоря, який ледь тримався на ногах.

— Нам потрібно знайти Ольгу й вирішити, що робити далі, — сказала вона.

— Ми впораємося, — відповів Андрій. — Ми не можемо дозволити їм перемогти.

Попереду їх чекала нова боротьба, але вони були готові до неї.