Пастка в місті

Ранок зустрів їх тьмяним світлом і густим туманом, який огорнув усе навколо, ніби намагаючись приховати їх від переслідувачів. Андрій, Лідія та Ігор дісталися околиць невеликого міста, де вулиці ще дрімали, а перехожих майже не було.

— Нам потрібно знайти місце, щоб відпочити й перевірити, чи немає новин від Ольги, — сказав Андрій, оглядаючи місцевість.

— Тут небезпечно, — відповіла Лідія, стискаючи руку Ігоря, який ледь тримався на ногах. — Ми можемо легко потрапити в пастку.

— Знаю, але у нас немає вибору, — сказав Андрій.

Вони знайшли невеликий готель на околиці міста. Будівля виглядала занедбаною, і це було їм на руку — місце, де ніхто не стане задавати зайвих запитань.

У кімнаті готелю було тісно й темно. Лідія допомогла Ігорю лягти на ліжко, а Андрій закрив штори й почав перевіряти обладнання.

— Тепер ми можемо трохи перепочити, — сказав він, сідаючи біля вікна. — Але не розслабляйтеся.

Лідія кивнула, але її тривога не зникала. Вона підійшла до Ігоря й торкнулася його чола.

— У тебе жар, — сказала вона тихо.

— Я в порядку, — прошепотів Ігор, але його голос звучав слабко.

Лідія знала, що це не так. Його стан погіршувався, і вони не могли дозволити собі втрачати час.

— Нам потрібні ліки, — сказала вона, повертаючись до Андрія.

— Я піду в аптеку, — відповів він. — Ви залишайтеся тут і не виходьте.

Андрій пішов, залишивши Лідію з Ігорем. Вона сиділа біля нього, тримаючи його руку й намагаючись заспокоїти себе. Її думки були хаотичними, але вона знала, що повинна бути сильною.

— Ми виберемося з цього, — сказала вона, більше для себе, ніж для нього.

Раптом вона почула кроки в коридорі. Її серце завмерло, і вона інстинктивно потягнулася до ножа, який Андрій залишив їй.

Кроки зупинилися біля дверей.

— Лідіє, це я, — пролунав голос Андрія.

Вона швидко відчинила двері, і він зайшов усередину з невеликим пакетом у руках.

— Я приніс ліки й трохи їжі, — сказав він, зачиняючи двері.

Андрій і Лідія разом допомогли Ігорю прийняти ліки. Його стан трохи покращився, але він усе ще виглядав дуже слабким.

— Нам потрібно знайти спосіб зв’язатися з Ольгою, — сказав Андрій. — Вона повинна знати, де ми.

— Але як ми це зробимо, не видавши себе? — запитала Лідія.

— Є один спосіб, — відповів він. — Ми можемо скористатися публічним інтернетом у бібліотеці. Це ризиковано, але це наш єдиний шанс.

Бібліотека була в центрі міста. Вони вирішили піти туди рано вранці, коли людей буде найменше. Андрій і Лідія залишили Ігоря в готелі, попередивши його не відчиняти двері нікому.

— Ми повернемося швидко, — сказала Лідія, перш ніж вони пішли.

У бібліотеці було тихо. Андрій знайшов комп’ютер, підключився до інтернету й відкрив зашифрований канал зв’язку.

— Є повідомлення від Ольги, — сказав він, читаючи текст. — Вона чекає на нас у визначеному місці.

— Це хороша новина, — відповіла Лідія. — Але як ми дістанемося туди?

— У нас є кілька годин, щоб знайти транспорт, — сказав Андрій.

Коли вони повернулися до готелю, усе здавалося спокійним. Але, зайшовши до кімнати, Лідія помітила, що щось не так.

— Ігорю? — покликала вона, але відповіді не було.

Андрій швидко оглянув кімнату.

— Його немає, — сказав він, стискаючи кулаки. — Вони забрали його.

— Як це могло статися? — запитала Лідія, її голос тремтів.

— Можливо, вони стежили за нами, — відповів Андрій. — Ми повинні діяти негайно.

На столі лежала записка. Андрій підняв її й прочитав уголос:

— "Якщо хочете побачити його живим, прийдіть на стару фабрику за містом. Одні."

Лідія відчула, як її охоплює паніка, але вона змусила себе зосередитися.

— Це пастка, — сказала вона.

— Звісно, пастка, — відповів Андрій. — Але ми не можемо залишити його.

Вони швидко зібрали речі й вирушили до вказаного місця.

Стара фабрика стояла серед поля, її обшарпані стіни виглядали похмуро на фоні сірого неба. Андрій і Лідія обережно наближалися, намагаючись не видавати себе.

— Ми повинні бути обережними, — сказав Андрій, оглядаючи територію.

— Я готова, — відповіла Лідія, стискаючи ніж у руці.

Вони зайшли всередину фабрики, і їх зустріла тиша. Але ця тиша була обманливою.

— Вони тут, — прошепотів Андрій.

Раптом двері за ними зачинилися, і в темряві з’явилися постаті.

— Ви прийшли, — пролунав голос із тіні. — А тепер давайте поговоримо.

Тепер усе залежало від їхньої рішучості й готовності ризикувати всім, щоб урятувати Ігоря.