Втеча

Світло фар ставало все ближчим, заливаючи темний ліс і стару ферму тривожним сяйвом. Лідія відчула, як холодний страх пройшовся її тілом, але вона змусила себе зосередитися. Їхні вороги були вже тут, і часу на сумніви не залишалося.

— Всі до задніх дверей! — скомандував Андрій, його голос звучав твердо, хоча в очах читалася напруга.

Ольга швидко зібрала рюкзак із документами, які вони взяли з комплексу. Лідія допомогла Ігорю піднятися, хоча він усе ще був слабким.

— Ми повинні рухатися швидко, — сказала Ольга, відчиняючи задні двері, які вели до густого лісу.

— У них, напевно, є тепловізори, — зауважив Андрій, оглядаючи темряву. — Нам потрібно заплутати їхні сліди.

Вони рушили лісом, намагаючись рухатися якомога тихіше. Гілки хрустіли під ногами, і кожен звук здавався їм надто гучним. Лідія йшла поруч із Ігорем, допомагаючи йому триматися на ногах.

— Ми повинні розділитися, — раптом сказала Ольга, зупинившись. — Якщо вони нас переслідують, то, побачивши кілька слідів, вони розгубляться.

— Це ризиковано, — заперечив Андрій. — У нас немає зв’язку, щоб координуватися.

— Але іншого вибору немає, — наполягала Ольга. — Я піду в інший бік і відведу їхню увагу. Ви ведіть Ігоря.

Лідія подивилася на Ольгу з тривогою, але та лише кивнула, даючи зрозуміти, що це її рішення.

— Ми зустрінемося в тому місці, про яке говорили, — сказала Ольга, перш ніж зникнути в темряві.

Лідія, Андрій і Ігор продовжили рухатися вперед, тримаючись ближче до річки, яка могла приховати їхні сліди. Вода була крижаною, але це був єдиний спосіб уникнути переслідування.

— Тримайся, Ігорю, — прошепотіла Лідія, підтримуючи його, коли вони заходили у воду.

Вони йшли вздовж річки, поки не дісталися до невеликого водоспаду, де вирішили зробити коротку зупинку. Андрій уважно прислухався до звуків, намагаючись зрозуміти, чи не наближаються вороги.

— Поки тихо, — сказав він, але в його голосі не було впевненості.

Раптом ліс наповнився різкими звуками: гавкіт собак і крики людей прорізали нічну тишу. Вороги були ближче, ніж вони думали.

— Вони вже тут, — сказав Андрій, стискаючи кулаки. — Нам потрібно рухатися далі.

Лідія кивнула, хоча її серце калатало від страху. Вона допомогла Ігорю піднятися, і вони знову вирушили вперед, залишаючи водоспад позаду.

Коли вони нарешті вибралися з лісу, попереду з’явилася стара залізнична колія.

— Ми можемо використати її, щоб дістатися до міста, — сказав Андрій. — Але це ризиковано.

— У нас немає вибору, — відповіла Лідія.

Вони пішли вздовж колії, намагаючись триматися в тіні дерев. Раптом Андрій зупинився, піднявши руку.

— Що сталося? — прошепотіла Лідія.

— Світло, — відповів він, вказуючи вперед.

У темряві з’явилося слабке світло ліхтарів. Вороги прочісували територію, і вони були зовсім близько.

— Сюди, — сказав Андрій, ведучи їх до невеликого тунелю під колією.

Вони сховалися всередині, намагаючись не видавати жодного звуку. Лідія відчула, як Ігор тремтить, і обережно обійняла його, намагаючись заспокоїти.

Крики й гавкіт собак наближалися. Вороги прочісували кожен куточок, і здавалося, що їх ось-ось знайдуть.

— Ми повинні бути готові до бою, — прошепотів Андрій, дістаючи невеликий ніж.

— Це останній варіант, — відповіла Лідія. — Ми повинні триматися разом.

Раптом у тунелі стало темно. Вороги пройшли повз, не помітивши їхньої схованки. Лідія відчула, як напруга трохи спала, але вона знала, що це лише тимчасово.

— Ми повинні рухатися далі, — сказав Андрій, коли все стихло.

Вони продовжили свій шлях, тримаючись якнайдалі від світла й відкритих просторів. Їхній маршрут був небезпечним, але вони знали, що повинні дістатися до міста й знайти безпечне місце.

Лідія відчувала втому, але вона змушувала себе йти далі. Її думки були зосереджені на Ігорі, який, незважаючи на слабкість, не здавався.

— Ми впораємося, — прошепотіла вона, більше для себе, ніж для когось іншого.

Вони продовжували йти, залишаючи за собою тіні минулого й наближаючись до невідомого майбутнього.