Невидимі вороги

Місто, до якого вони прямували, було маленьким і непримітним. Воно здавалося ідеальним місцем для зустрічі, де їх не так легко буде знайти. Андрій обрав кафе на околиці, яке мало окремий вхід із двору. Це було місце, де ніхто не ставив зайвих запитань, ідеальне для розмов, що мали залишитися в тіні.

— Журналіст прибуде через годину, — сказав Андрій, коли вони припаркувалися неподалік. — Ми маємо бути обережними.

Лідія допомогла Ігорю вийти з машини. Він виглядав трохи краще, але його слабкість була очевидною. Ольга окинула поглядом вулицю, уважно стежачи за будь-якими підозрілими рухами.

— Якщо вони нас знайдуть, ми повинні мати план відступу, — сказала вона, стискаючи в руці невеликий рюкзак із документами й необхідними речами.

— Ми впораємося, — відповів Андрій, намагаючись виглядати впевнено.

Кафе було майже порожнім. За одним із столиків сидів чоловік середніх років із ноутбуком. Його вигляд був звичайним, але Лідія відчула в його погляді щось знайоме: рішучість і цікавість.

— Це він, — сказав Андрій, кивнувши на чоловіка.

Вони підійшли до столика, і журналіст підвів голову.

— Андрію, — сказав він, простягаючи руку. — Радий тебе бачити.

— Дякую, що прийшов, Сергію, — відповів Андрій.

Сергій оглянув усіх, його погляд зупинився на Ігорі.

— Це той, про кого ти говорив? — запитав він.

— Так, — відповів Андрій. — Ігор пережив те, про що ми говорили. У нього є свідчення, які можуть змінити все.

Сергій кивнув, запрошуючи їх сісти.

Розмова тривала більше години. Ігор розповів усе, що пам’ятав, не залишаючи жодної деталі. Сергій уважно слухав, роблячи нотатки й задаючи уточнюючі запитання.

— Це жахливо, — сказав він, коли Ігор закінчив. — Якщо це оприлюднити, то буде скандал. Але ви розумієте, що вони не залишать це просто так?

— Ми це знаємо, — відповіла Ольга. — Але іншого виходу немає.

Сергій задумався.

— Я опублікую це, — сказав він нарешті. — Але мені потрібні докази. Не лише свідчення.

— У нас є документи, — сказала Лідія, дістаючи папку. — Це те, що ми знайшли в комплексі.

Сергій відкрив папку й почав переглядати вміст.

— Це те, що потрібно, — сказав він після кількох хвилин. — Але мені знадобиться час, щоб усе це перевірити й підготувати матеріал.

— Скільки часу? — запитав Андрій.

— Кілька днів, — відповів Сергій. — Але вам краще зникнути на цей час. Якщо вони дізнаються, що ви зустрічалися зі мною, у вас будуть проблеми.

— У нас вони вже є, — сказала Ольга.

Вони залишили кафе, домовившись із Сергієм тримати зв’язок через зашифрований канал. Настрій у всіх був напружений. Лідія відчувала, що вони зробили важливий крок, але це був лише початок.

— Що тепер? — запитала вона, коли вони сіли в машину.

— Нам потрібно знайти нове укриття, — відповів Андрій. — Щось ще більш віддалене.

— У мене є ідея, — сказала Ольга. — Є покинута ферма за кілька годин звідси. Там ніхто не з’являється роками.

— Тоді їдемо туди, — вирішив Андрій.

Дорога була спокійною, але Лідія не могла позбутися відчуття, що за ними стежать. Її тривога зростала з кожною хвилиною.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо запитав Андрій, коли вони зупинилися на заправці.

— Так, — відповіла вона. — Щось не так.

— Можливо, це просто нерви, — сказав він, хоча в його голосі звучала недовіра.

Вони швидко заправили машину й рушили далі.

Ферма, про яку говорила Ольга, була справді віддаленою. Вона стояла серед полів, оточених густим лісом. Будинок був старим, але ще придатним для життя.

— Тут ми будемо в безпеці, — сказала Ольга, оглядаючи місцевість.

Вони зайшли всередину й почали облаштовуватися. Андрій перевірив усі входи й виходи, щоб переконатися, що їх ніхто не знайде.

— Ми повинні триматися разом, — сказав він, коли всі зібралися в головній кімнаті. — І бути готовими до будь-якого розвитку подій.

Лідія кивнула, але її думки були зосереджені на Ігорі. Він сидів у кутку, дивлячись у вікно.

— Ігорю, як ти? — запитала вона, сідаючи поруч.

— Я боюся, — тихо сказав він. — Але я вдячний вам за те, що ви зробили.

— Ми разом це переживемо, — сказала вона, стискаючи його руку.

Ніч принесла із собою тривожну тишу. Лідія не могла заснути, постійно прислухаючись до кожного звуку. Вона відчувала, що небезпека близько, але не знала, звідки чекати удару.

Раптом у темряві почулося щось схоже на шурхіт. Вона схопилася з ліжка, підбігла до вікна й побачила вдалині світло фар.

— Вони нас знайшли, — прошепотіла вона.

— Усі прокидайтеся! — крикнула Лідія, будячи інших.

Ольга й Андрій миттєво підхопилися.

— Що сталося? — запитав Андрій.

— Хтось наближається, — сказала вона.

Вони швидко взяли все необхідне й почали готуватися до втечі. Але часу було обмаль.

— Ми повинні триматися разом, — сказав Андрій, дивлячись на Ігоря. — Інакше вони нас знищать.

Небезпека вже була зовсім поруч.