Тіні минулого

Машина мчала порожньою дорогою, залишаючи позаду комплекс, який перетворився на символ жаху й небезпеки. Ольга впевнено тримала кермо, пильно вдивляючись у темряву попереду. Андрій сидів поруч, намагаючись перевірити, чи їх не переслідують. Лідія тримала голову Ігоря на своїх колінах, намагаючись заспокоїти його.

— Ми далеко відійшли? — запитала Ольга, не відводячи погляду від дороги.

— Поки що нікого немає, — відповів Андрій, уважно розглядаючи дзеркало заднього виду. — Але вони можуть спробувати нас знайти. Нам потрібно знайти безпечне місце, щоб зупинитися й оглянути Ігоря.

Лідія кивнула, хоча її думки були зосереджені на Ігорі. Він виглядав виснаженим і слабким, але в його очах було щось, що говорило про те, що він розуміє, що відбувається.

— Ми майже на місці, — сказала Ольга. — Я знаю одне місце в лісі, де нас не знайдуть.

Вони зупинилися біля невеликої хатини, захованої серед густих дерев. Це було старе мисливське укриття, яке, за словами Ольги, вона використовувала в минулому для схожих операцій.

— Тут нас точно не знайдуть, — сказала вона, допомагаючи Лідії перенести Ігоря всередину.

Хатина була скромною, але чистою. Усередині було кілька ліжок, пічка й мінімальний набір необхідного. Андрій швидко запалив лампу, яка наповнила приміщення теплим світлом.

— Як ти себе почуваєш? — запитала Лідія, сідаючи біля Ігоря.

Він слабо посміхнувся.

— Я живий, — прошепотів він. — Дякую вам.

— Тобі потрібен відпочинок, — сказала вона, накриваючи його ковдрою. — Ми подбаємо про тебе.

Коли Ігор заснув, Лідія сіла біля вікна, дивлячись на темний ліс. Її думки були сповнені питань. Що сталося з Ігорем за ці роки? Чому його тримали в тому комплексі? І чи є у них шанс зупинити цю змову?

— Лідіє, — тихо сказав Андрій, сідаючи поруч. — Нам потрібно поговорити.

Вона кивнула, не відводячи погляду від вікна.

— Ігор може бути ключем до всього цього, — сказав він. — Але нам потрібно дізнатися більше про те, що з ним сталося.

— Ти думаєш, він щось пам’ятає? — запитала вона.

— Можливо, — відповів Андрій. — Але йому потрібно буде час. І нам теж.

Наступного ранку Ігор прокинувся. Він виглядав трохи краще, хоча все ще був слабким. Ольга приготувала йому простий сніданок, і він з’їв його з вдячністю.

— Ігорю, ти пам’ятаєш, що з тобою сталося? — обережно запитала Лідія, сідаючи поруч.

Він подивився на неї, і в його очах з’явився тінь болю.

— Я пам’ятаю, як мене забрали, — сказав він. — Це було кілька років тому. Вони прийшли до мене додому й сказали, що я потрібен для якогось дослідження.

— Вони пояснили, що це за дослідження? — запитав Андрій.

— Ні, — відповів Ігор. — Вони просто сказали, що це важливо для науки. Спочатку я думав, що це щось серйозне, але потім почалося пекло.

Він зупинився, намагаючись зібрати думки.

— Вони проводили експерименти, — продовжив він. — Вони змушували нас приймати якісь препарати, підключали до апаратів, а потім спостерігали за нашими реакціями.

— Хтось ще був із тобою? — запитала Лідія.

— Так, — відповів Ігор. — Були інші. Але більшість із них не витримали.

— Ти знаєш, чому вони це робили? — запитала Ольга.

— Вони говорили про якийсь проект, — сказав він. — Про створення ідеальної людини. Але це були лише слова. Усе, що вони робили, було жорстокістю.

Ігор розповів усе, що пам’ятав. Його свідчення були жахливими, але вони підтверджували те, що Ольга й Андрій знайшли в документах.

— Ми повинні оприлюднити це, — сказав Андрій, коли вони залишили Ігоря відпочивати. — Його історія може стати вирішальною.

— Але як? — запитала Лідія. — Якщо ми просто викладемо це в інтернет, вони все заперечать.

— Нам потрібен план, — сказала Ольга. — Ми повинні знайти когось, хто має вплив і зможе захистити нас.

— Є одна людина, — сказав Андрій після короткої паузи. — Журналіст, якому я довіряю. Він працює на незалежне видання й не боїться викривати правду.

— Тоді ми повинні з ним зв’язатися, — сказала Лідія.

— Це ризиковано, — застерегла Ольга. — Але іншого шансу може не бути.

Вони вирішили діяти швидко. Андрій зв’язався зі своїм знайомим і домовився про зустріч у сусідньому місті.

— Ми повинні бути готовими до всього, — сказав він, коли вони збирали речі. — Вони можуть спробувати нас зупинити.

Лідія кивнула, відчуваючи, як у неї всередині зростає напруга. Вона знала, що попереду їх чекає ще багато випробувань, але була готова до боротьби.

Вони вирушили, залишивши хатину позаду. У їхніх серцях було тривожне передчуття, але також і рішучість довести справу до кінця.