У серці небезпеки

Дорога до головного центру, зазначеного в документах, була довгою й виснажливою. Вона пролягала через порожні шосе й забуті села, які здавалися ніби застиглими в часі. Лідія сиділа на задньому сидінні машини, стискаючи в руках папку з адресою, яку вони знайшли. Її думки були зосереджені на Ігорі. Вона не знала, чи вони знайдуть його живим, але відчувала, що він може стати ключем до розгадки цієї страшної таємниці.

— Ми наближаємося, — сказала Ольга, поглядаючи на навігатор.

— Це місце охороняється? — запитав Андрій, який сидів поруч із нею.

— Судячи з усього, так, — відповіла Ольга. — Це не просто клініка, а цілий комплекс.

— Нам потрібно розробити план, — сказав Андрій, повертаючись до Лідії. — Ми не можемо просто увірватися туди.

Вони зупинилися на узліссі, звідки відкривався вид на комплекс. Це була велика сучасна будівля з високим парканом і камерами спостереження. Біля входу стояли охоронці.

— Як ми проникнемо всередину? — запитала Лідія, відчуваючи, як у неї стискається горло.

— Є кілька варіантів, — сказав Андрій, вивчаючи карту місцевості. — Ми можемо спробувати зайти через службовий вхід або використати тунелі, які ведуть до підвалу.

— Тунелі? — здивувалася Лідія.

— Так, — пояснив Андрій. — Судячи з інформації, яку ми знайшли, у комплексі є старі комунікаційні ходи. Вони використовувалися для технічного обслуговування, але зараз їх навряд чи охороняють.

Ольга кивнула.

— Це може бути найкращим варіантом. Але нам потрібно діяти швидко й тихо.

Коли стемніло, вони вирушили до комплексу. Андрій вів групу, тримаючи в руках карту. Тунельний вхід був захований у густих кущах неподалік від паркану.

— Ось тут, — сказав він, зупиняючись перед залізними дверима.

Ольга дістала інструменти й почала відкривати замок. Її рухи були швидкими й точними, і через кілька хвилин двері піддалися.

— Усі готові? — запитала вона, озираючись на Лідію й Андрія.

Вони кивнули.

Тунель був темним і сирим, але це був їхній єдиний шлях до комплексу. Вони йшли в тиші, чуючи лише звук своїх кроків і краплі води, що падали зі стелі.

— Ми близько, — прошепотів Андрій, коли вони дісталися до сходів, які вели вгору.

Він обережно відчинив люк і визирнув.

— Схоже, це підвал, — сказав він. — Нікого немає.

Вони піднялися один за одним, опинившись у великому приміщенні, заставленому коробками й обладнанням.

— Це архів, — сказала Ольга, розглядаючи написи на коробках. — Тут можуть бути записи про Ігоря.

Андрій почав переглядати документи, шукаючи щось, що могло б допомогти.

— Ось, — сказав він, дістаючи файл. — Ігор був тут, але його перевезли на верхній рівень для «особливих процедур».

— Що це означає? — запитала Лідія, дивлячись на документ.

— Це може бути будь-що, — сказав Андрій. — Але нам потрібно дістатися туди.

Вони пробралися до ліфта, який вів на верхній рівень. Андрій використав універсальну картку, яку вони знайшли в архіві, щоб активувати його.

— Тримайтеся, — сказав він, коли двері зачинилися.

Ліфт піднімався повільно, і кожна секунда здавалася вічністю. Лідія відчувала, як її серце б’ється дедалі швидше.

Коли двері відчинилися, перед ними відкрився довгий коридор. Він був яскраво освітлений і здавався безлюдним, але Ольга жестом наказала їм залишатися насторожі.

— Ми маємо знайти кімнату 302, — сказала вона, дивлячись на план поверху.

Вони рухалися коридором, намагаючись не створювати шуму. Нарешті вони дісталися до дверей із написом «302».

— Тут, — прошепотіла Лідія.

Ольга обережно відчинила двері. Усередині була невелика кімната, заставлена медичним обладнанням. На ліжку лежав чоловік, підключений до численних апаратів.

— Ігор, — прошепотіла Лідія, підходячи ближче.

Чоловік відкрив очі й подивився на неї.

— Лідія? — прошепотів він, його голос був слабким.

— Це я, — сказала вона, відчуваючи, як у неї на очі навертаються сльози.

— Ми тебе заберемо, — додала Ольга, починаючи відключати апарати.

Але раптом у коридорі почулися кроки.

— Нас знайшли, — сказав Андрій, дістаючи з кишені пістолет.

— Нам потрібно йти, і негайно, — сказала Ольга, допомагаючи Ігорю встати.

Вони вибігли з кімнати й кинулися до ліфта, але двері вже почали відчинятися, і звідти вийшли охоронці.

— Іншого виходу немає! — вигукнув Андрій.

— Є, — сказала Ольга, вказуючи на сходи в кінці коридору. — Біжимо!

Вони побігли, чуючи, як охоронці кричать і женуться за ними. Лідія допомагала Ігорю, який ледь тримався на ногах, а Ольга і Андрій прикривали їх.

Сходи вели до службового виходу, але двері були зачинені.

— Затримайте їх! — крикнула Ольга, починаючи відкривати замок.

Андрій і Лідія стали перед дверима, намагаючись виграти час. Коли двері нарешті відчинилися, вони вибігли назовні й кинулися до машини.

— Їдьмо! — вигукнув Андрій, коли всі сіли всередину.

Машина рвонула з місця, залишаючи комплекс позаду. Лідія обернулася й побачила, як охоронці стоять біля воріт, безсило спостерігаючи за їхнім від’їздом.

— Ми зробили це, — прошепотіла вона, стискаючи руку Ігоря.

Але в її серці залишалася тривога. Вона знала, що це лише початок.