У лабіринті невідомого

Машина мчала вузькою дорогою, залишаючи позаду густий ліс і бетонне сховище, яке стало місцем їхнього чергового відкриття. Лідія намагалася переварити побачене. Документи, які вони знайшли, відкривали страшну правду: експерименти, маніпуляції, імена тих, хто був втягнутий у цей проєкт. Але найбільше її лякало те, що вони тепер стали мішенню.

— Нам потрібно знайти безпечне місце, — сказала Ольга, не відриваючи погляду від дороги.

— А хіба таке місце взагалі існує? — з гіркотою запитала Лідія.

Ольга кинула на неї короткий погляд.

— Ми знайдемо його. Але зараз головне — зберегти ці документи й зрозуміти, як їх використати.

Лідія кивнула, але її думки були десь далеко. Вона намагалася пригадати, чи бачила раніше ім’я Олександра Рогова, чи чула про проєкт «Сфера». Відчуття, що вона якимось чином пов’язана з цим, не покидало її.

Вони зупинилися в невеликому мотелі на околиці міста. Будівля виглядала старою, але Ольга запевнила, що це безпечне місце, де їх ніхто не шукатиме.

— Ми залишимося тут ненадовго, — сказала вона, коли вони зайшли до кімнати. — Потрібно переглянути все, що ми знайшли, і вирішити, що робити далі.

Лідія сіла на ліжко, спостерігаючи, як Ольга розкладає документи на столі. Вона дістала електронний носій, який вони знайшли в сейфі, і підключила його до ноутбука.

— Що там? — запитала Лідія, наближаючись.

На екрані з’явилися папки з назвами, які одразу привернули її увагу: «Експериментальні об’єкти», «Протоколи досліджень», «Конфіденційні угоди».

— Це схоже на повну базу даних про проєкт, — сказала Ольга, відкриваючи одну з папок.

Усередині були звіти, фотографії й відеозаписи. Ольга натиснула на один із відеофайлів.

На екрані з’явилося приміщення, схоже на лабораторію. Люди в білих халатах проводили експерименти над добровольцями. Лідія відчула, як у неї стискається серце.

— Вони тестували якісь препарати, — сказала Ольга, читаючи текст на екрані. — Схоже, це була частина програми з контролю над свідомістю.

Лідія дивилася на екран, не вірячи своїм очам. Вона побачила обличчя одного з добровольців і раптом відчула, як її накриває хвиля спогадів.

— Зачекай, — сказала вона, вказуючи на екран. — Я знаю цю людину.

Ольга зупинила відео й уважно подивилася на Лідію.

— Ти впевнена?

— Так, — відповіла Лідія, її голос тремтів. — Це був мій сусід по кімнаті в університеті. Він зник кілька років тому.

Ольга зітхнула.

— Це означає, що ти можеш бути пов’язана з цим більше, ніж ми думали.

Ніч у мотелі пройшла неспокійно. Лідія не могла заснути, прокручуючи в голові події останніх днів. Її життя, яке раніше було спокійним і передбачуваним, тепер перетворилося на хаос.

Ранок почався з тривожного стуку в двері. Ольга жестом наказала Лідії залишатися на місці й підійшла до дверей.

— Хто там? — запитала вона, притримуючи дверну ручку.

— Прибиральниця, — пролунало з-за дверей.

Ольга відкрила двері, але побачила перед собою чоловіка в чорному костюмі. Її очі миттєво звузилися.

— Нам треба поговорити, — сказав чоловік, показуючи посвідчення.

— Ми не маємо часу, — відповіла Ольга й різко зачинила двері.

— Що сталося? — запитала Лідія, підбігаючи до неї.

— Це були вони, — сказала Ольга, хапаючи сумку з документами. — Нам треба негайно тікати.

Вони вискочили через вікно, залишаючи мотель позаду. Чоловік у чорному з іншими людьми кинувся за ними, але Ольга вела Лідію через вузькі провулки, які ускладнювали переслідування.

— Хто це був? — запитала Лідія, коли вони нарешті зупинилися, щоб перевести дух.

— Люди, які хочуть знищити ці докази, — відповіла Ольга. — Вони зроблять усе, щоб правда не вийшла назовні.

— Що нам тепер робити?

— Знайти того, хто може допомогти, — сказала Ольга. — Я знаю одну людину. Вона працювала над подібними розслідуваннями.

Лідія зрозуміла, що їхня подорож лише починається. Кожен крок наближав їх до істини, але також приносив нові небезпеки. Вона більше не була впевнена, чи вистачить у неї сил, але знала, що зупинитися вже неможливо.