Тінь за плечем

Дорога до сховища була довгою і виснажливою. Старий автомобіль, на якому вони їхали, час від часу видавав тривожні звуки, ніби протестуючи проти такого навантаження. Лідія сиділа поруч із Ольгою, тримаючи карту, на якій було позначено їхній пункт призначення.

— Ми вже близько, — сказала Ольга, зосереджено вдивляючись у дорогу. — Ще кілька кілометрів.

Довкола розкинувся густий ліс, крізь який пробивалися лише поодинокі промені сонця. Чим ближче вони наближалися до місця, тим густішою ставала тиша. Лідії здалося, що навіть птахи перестали співати, відчуваючи щось лихе.

— А що, якщо там пастка? — запитала вона, порушуючи мовчанку.

Ольга не відразу відповіла. Вона зупинила машину на узбіччі й повернулася до Лідії.

— Це можливо, — сказала вона. — Але ми не маємо вибору. Якщо цей ключ дійсно відкриває щось важливе, то нам потрібно це знайти.

Лідія кивнула, хоча в її серці зростав неспокій.

Сховище виявилося невеликою будівлею з бетонними стінами, захованою серед дерев. Воно виглядало покинутим, але Ольга попередила, що зовнішність може бути оманливою.

— Будь напоготові, — сказала вона, виходячи з машини.

Вони обережно підійшли до будівлі. Двері були міцними, із кодовим замком. Ольга уважно оглянула його, а потім витягла з сумки невеликий пристрій.

— Що це? — запитала Лідія.

— Декодер, — відповіла Ольга. — Він допоможе нам зламати код.

Через кілька хвилин двері клацнули, і вони відчинилися. Усередині було темно й холодно. Ольга ввімкнула ліхтарик, освітлюючи вузький коридор.

— Йди за мною, — сказала вона.

Вони рухалися повільно, уважно оглядаючи кожен кут. На стінах висіли старі плакати з інструкціями безпеки, а підлога була вкрита шаром пилу.

— Схоже, тут давно нікого не було, — зауважила Лідія.

— Це ще нічого не означає, — відповіла Ольга. — Місця, як це, часто приховують більше, ніж здається.

Вони дісталися до великої кімнати, наповненої шафами й ящиками. Ольга почала шукати щось у паперах, а Лідія оглядала приміщення.

Раптом вона помітила невеликий сейф у кутку. Його поверхня була вкритою іржею, але він виглядав міцним.

— Ольго, дивись, — сказала Лідія, вказуючи на сейф.

Ольга підійшла до нього й уважно оглянула.

— Це може бути те, що ми шукаємо, — сказала вона. — Спробуй використати ключ.

Лідія дістала ключ із кишені й вставила його в замок. На її подив, він підійшов ідеально. Вона повернула ключ, і сейф відчинився з тихим скрипом.

Усередині лежала металева коробка. Ольга обережно дістала її й відкрила.

— Що це? — запитала Лідія, заглядаючи через її плече.

У коробці були документи, кілька фотографій і невеликий електронний носій.

— Це інформація, — сказала Ольга. — Докази того, що цей проєкт був лише верхівкою айсберга.

Вона швидко переглянула документи, її обличчя ставало все більш напруженим.

— Тут описані експерименти, — сказала вона. — Люди, які були частиною цього проєкту, навіть не здогадувалися, на що підписуються.

Лідія відчула, як її серце стискається. Вона зрозуміла, що цей ключ відкрив не лише двері, а й цілу мережу таємниць, які могли змінити її життя назавжди.

Раптом тиша була порушена звуком кроків. Лідія й Ольга завмерли.

— Вони тут, — прошепотіла Ольга, ховаючи документи у свою сумку.

— Хто? — запитала Лідія, але Ольга лише жестом наказала їй мовчати.

Вони вимкнули ліхтарик і сховалися за одним із шаф. Кроки ставали все ближчими. Лідія відчувала, як її серце калатає в грудях.

У дверях з’явилися двоє чоловіків із ліхтарями. Вони оглядали кімнату, обговорюючи щось між собою.

— Вони вже тут були, — сказав один із них, вказуючи на відкритий сейф.

— Значить, вони ще десь поруч, — відповів інший.

Ольга жестом показала Лідії рухатися до іншого виходу. Вони повільно й безшумно пробиралися до дверей у протилежному кінці кімнати.

Коли вони вийшли в коридор, Ольга почала бігти, тягнучи Лідію за собою.

— Нам треба забратися звідси, — сказала вона, коли вони вибралися назовні.

Вони швидко сіли в машину й поїхали, залишаючи сховище позаду.

— Що це були за люди? — запитала Лідія, коли вони віддалялися від лісу.

— Ті, хто хоче, щоб ця правда ніколи не стала відомою, — відповіла Ольга. — Але тепер у нас є перевага.

Лідія подивилася на неї, відчуваючи змішані емоції. Вона знала, що це лише початок, і попереду на них чекатимуть ще більші випробування. Але тепер у неї було відчуття, що вона не одна в цій боротьбі.