Слідами минулого

Ранкове сонце повільно пробивалося крізь розбиті вікна старої хати, розфарбовуючи кімнату золотавими смугами. Лідія прокинулася від легкого шереху. Ольга вже була на ногах і готувала щось у старій каструлі на маленькому газовому пальнику.

— Нам треба рухатися далі, — сказала вона, не обертаючись.

Лідія потягнулася, відчуваючи, як кожен м’яз тягнеться після виснажливого попереднього дня. Їй здалося, що минула ніч була лише тривожним сном, але ключ у кишені нагадував, що це реальність.

— Куди тепер? — запитала вона, сідаючи на краю старого дивана.

Ольга кинула на неї короткий погляд.

— До міста, — сказала вона. — Є один архів, де можуть бути документи, які пояснять, що саме цей ключ відкриває.

Лідія кивнула. Вона розуміла, що в них немає іншого вибору.

Через кілька годин вони вже були в дорозі. Ольга знайшла покинуту машину неподалік хати, яку вдалося завести. Вона виглядала як старий мотлох, але рухалася, і цього було достатньо.

Місто, до якого вони прямували, було невеликим і розташованим серед лісистих пагорбів. Воно здавалось тихим, навіть занадто спокійним, як для місця, де вони сподівалися знайти відповіді.

— Архів знаходиться в старій будівлі, — пояснила Ольга, коли вони під’їжджали до міста. — Він давно закритий, але там усе ще можуть бути потрібні нам записи.

Вони припаркували машину неподалік від центру й обережно попрямували до архіву. Будівля виглядала занедбаною: вибиті вікна, облуплені стіни, порослі мохом. Але двері були зачинені, і це додавало їй загадковості.

— Як ми потрапимо всередину? — запитала Лідія.

Ольга дістає невеликий набір інструментів і починає працювати над замком.

— Довіртеся мені, — сказала вона.

Через кілька хвилин замок клацнув, і двері відчинилися. Вони увійшли в темний коридор, наповнений запахом пилу й цвілі. Ліхтарик, який тримала Ольга, освітлював їхній шлях.

— Тут має бути кімната з особистими архівами, — сказала Ольга, оглядаючи старі таблички на дверях.

Вони йшли повільно, намагаючись не залишати слідів. Лідія не могла позбутися відчуття, що за ними хтось спостерігає.

— Знайшла, — сказала Ольга, зупинившись перед дверима з написом "Архів персоналу".

Вони увійшли до кімнати, наповненої стелажами з папками. Ольга почала швидко переглядати документи, шукаючи щось конкретне.

— Що саме ми шукаємо? — запитала Лідія.

— Ім’я, — відповіла Ольга. — Людина, яка створила систему, до якої належить твій ключ.

Лідія підійшла до одного зі стелажів і почала переглядати папки. Її руки тремтіли, але вона намагалася зосередитися.

Раптом Ольга видала тихий вигук.

— Ось, — сказала вона, показуючи на папку з написом "Проект «Сфера»".

Вони розкрили її на столі. Всередині були креслення, нотатки й кілька фотографій. На одній із них був чоловік середнього віку з гострими рисами обличчя й пронизливим поглядом.

— Це він, — сказала Ольга.

— Хто? — запитала Лідія.

— Олександр Рогов, — відповіла Ольга. — Один із провідних інженерів систем безпеки. Він розробив систему, яка використовує такі ключі, як твій.

Лідія уважно дивилася на фотографію. Їй здавалося, що вона вже бачила це обличчя, але не могла згадати, де саме.

— Що ще тут є? — запитала вона.

Ольга перегорнула сторінки й знайшла карту. На ній був позначений об’єкт, розташований у віддаленій місцевості.

— Це має бути сховище, — сказала вона. — Місце, де зберігаються дані, які твій ключ може відкрити.

— Ти впевнена?

— На 90%, — відповіла Ольга. — Але якщо це правда, то там ми знайдемо всі відповіді.

Раптом Лідія почула кроки в коридорі. Її серце завмерло.

— Хтось іде, — прошепотіла вона.

Ольга швидко згорнула документи й сховала їх у сумку.

— Виходимо, — сказала вона, вимикаючи ліхтарик.

Вони тихо вийшли з кімнати й попрямували до заднього виходу. Але коридор був вузьким, і кроки ставали все ближчими.

— Сюди, — прошепотіла Ольга, вказуючи на двері в бік технічного приміщення.

Вони заскочили всередину й зачинили двері. Лідія затамувала подих, слухаючи, як хтось проходить повз.

Коли все стихло, Ольга обережно відчинила двері й виглянула.

— Чисто, — сказала вона.

Вони вибралися з будівлі й швидко попрямували до машини.

— Що тепер? — запитала Лідія, коли вони сіли всередину.

— Ми їдемо до цього сховища, — відповіла Ольга. — Але будь готова. Там може бути небезпечніше, ніж ти думаєш.

Лідія кивнула. Вона знала, що дороги назад більше немає. Тепер вони були ще ближче до розгадки, але водночас і до нових небезпек.