На краю прірви

Дорога вела їх за місто. Асфальт поступово змінювався на ґрунтову стежку, а навколо почали з’являтися густі дерева, які ховали їх від сторонніх очей. Антон вів машину впевнено, мовчки, не ставлячи зайвих запитань. Лідія сиділа поруч, стискаючи ключ у кишені, відчуваючи його холод, ніби він був частиною її тіла.

— Куди ми їдемо? — нарешті запитала вона, не витримавши тиші.

— У безпечне місце, — коротко відповів Антон, не відводячи погляду від дороги.

Її це не задовольнило, але вона зрозуміла, що зараз не час для суперечок. Вона перевела погляд на вікно. Зелена завіса дерев здавалася безкінечною, і здавалося, що вони їдуть у глибину невідомого.

Через годину вони зупинилися біля старого мотелю. Будівля виглядала занедбаною, але Антон сказав, що це місце надійне. Лідія неохоче вийшла з машини, окинувши поглядом похмурий фасад. Їй здалося, що мотель ідеально підходить для тих, хто хоче залишитися непоміченим.

Антон відчинив двері одного з номерів і жестом запросив її всередину.

— Ми залишимося тут ненадовго, — сказав він. — Мені потрібно підготувати все для наступного кроку.

— І що це за наступний крок? — запитала вона, дивлячись на нього з підозрою.

— Дізнатися, що приховує сейф, — відповів він. — Але спочатку ми повинні переконатися, що нас не переслідують.

Лідія кивнула, хоча її серце стискалося від тривоги. Вона сіла на старий диван і подивилася на ключ, який тримала в руці. Він здавався таким звичайним, але вона знала, що цей металевий предмет має значення, яке може змінити її життя.

Антон тим часом витягнув ноутбук і почав щось перевіряти. Його обличчя було зосередженим, а пальці швидко рухалися по клавіатурі.

— У вас є вороги? — раптом запитав він, не піднімаючи очей.

— Я не знаю, — зізналася вона. — Але після того, що сталося в маєтку, я більше ні в чому не впевнена.

Антон зупинився, подивився на неї й сказав:

— Вони шукають не вас, а те, що у вас є.

— Ключ? — запитала вона.

— І не тільки. Ключ — це лише частина пазлу. Важливо, що він відкриває.

Його слова змусили її задуматися. Вона згадала всі ті ночі, коли вони з Марком і Віктором намагалися зрозуміти, що знайшли в маєтку. Тоді це здавалося пригодою, але тепер вона розуміла, що це було набагато серйозніше.

— Що ви знаєте про цей ключ? — запитала вона.

Антон на мить замислився, ніби зважуючи, що можна їй розповісти.

— Це частина системи безпеки, — сказав він. — У давні часи такі ключі використовували для зберігання найбільш цінної інформації. Але цей ключ відкриває не просто сейф. Він відкриває доступ до даних, які можуть змінити баланс сил.

— Яких даних? — її голос затремтів.

— Ми ще не знаємо точно, — відповів він. — Але ті, хто шукає цей ключ, готові на все, щоб його отримати.

Його слова ще більше налякали її, але водночас вона відчула рішучість. Вона знала, що не може дозволити їм перемогти.

Антон піднявся з місця й підійшов до дверей.

— Я повернуся за годину, — сказав він. — Не виходьте звідси й не відкривайте двері нікому.

Лідія кивнула, і він вийшов, залишивши її саму.

Вона сиділа в кімнаті, слухаючи тишу. Її думки були хаотичними, але вона намагалася знайти в них сенс. Вона знала, що цей ключ — це не просто предмет. Це відповідальність, яка тепер лежить на її плечах.

Раптом вона почула звук. Це був тихий стукіт у вікно. Вона застигла, намагаючись зрозуміти, чи це їй здалося. Але звук повторився.

Вона підійшла до вікна й подивилася крізь штори. На вулиці стояла постать. Це була жінка, її обличчя було приховане капюшоном.

— Відчиніть, — тихо сказала жінка, але її голос був чітким.

Лідія вагалася, але щось у цьому голосі змусило її відкрити вікно.

— Хто ви? — запитала вона.

— Я прийшла допомогти, — відповіла жінка. — Ви в небезпеці.

Лідія не знала, чи можна їй довіряти, але вона впустила її всередину.

Жінка скинула капюшон, і Лідія побачила її обличчя. Воно було знайомим, але вона не могла згадати, звідки.

— Хто ви? — повторила Лідія.

— Моє ім’я не має значення, — сказала жінка. — Важливо лише те, що я знаю, як вам допомогти.

Лідія дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, чи можна їй довіряти. Але в її очах було щось, що змусило Лідію повірити їй.

— Що ви знаєте про ключ? — запитала вона.

Жінка усміхнулася.

— Більше, ніж ви думаєте, — відповіла вона. — Але спочатку ми повинні піти звідси.

Лідія зрозуміла, що ця ніч стане ще однією сторінкою в її історії, яка змінить усе.