Зустріч у темряві

Нічне місто було схоже на лабіринт із дощем, що стікав вузькими вулицями, і туманом, який приховував обриси будівель. Вона йшла швидким кроком, стискаючи сумку, ніби це єдине, що могло її врятувати. Її пальто промокло, волосся прилипло до обличчя, але вона не звертала уваги. Єдине, що мало значення, — це дістатися місця, де все почалося.

Старий маєток на околиці міста давно став руїною. Колись величний, із колонами й вітражними вікнами, тепер він був покинутий і зарослий диким плющем. Вона не була там роками, але пам’ять про це місце жила в її підсвідомості, як шрам, що ніколи не загоїться.

Коли вона підійшла до воріт, серце в грудях забилося сильніше. Залізна брама була напіввідчинена, і це здалося їй дивним. Вона зупинилася на мить, роззирнулася навколо, але вулиця була порожньою. Тільки звук дощу й шелест листя порушували тишу.

Вона штовхнула ворота, які зі скрипом відчинилися, і зайшла на територію. Під ногами хрустіло мокре гравійне покриття, і кожен її крок здавався занадто гучним. Вона підійшла до дверей маєтку, які були прочинені. У темряві виднілися обриси холу, і холодне повітря, що виривалося звідти, обпікало її шкіру.

Зробивши глибокий вдих, вона зайшла всередину.

Внутрішній інтер’єр майже не змінився. Старі меблі, вкриті пилом, зруйновані картини на стінах, і тріщини на підлозі — усе це нагадувало про той вечір, коли вони востаннє були тут разом. Вона провела рукою по поручнях сходів, відчуваючи холод металу.

Раптом у глибині будівлі почулося шарудіння. Вона завмерла, прислухаючись. Це міг бути вітер, але щось у цьому звуці було надто людським.

Вона пішла далі, тримаючи сумку перед собою, як щит. Її кроки відлунювали в порожніх кімнатах. Нарешті вона дійшла до великої зали, де колись вони троє сиділи за круглим столом.

Стіл усе ще стояв на своєму місці, хоча тепер він був покритий товстим шаром пилу. На ньому лежав аркуш паперу, який виділявся своєю білизною серед старого, зруйнованого інтер’єру.

Вона підійшла ближче й побачила, що це був лист.

"Ти зробила свій вибір. Але вибір має наслідки. Ми завжди пам’ятаємо."

Її руки затремтіли. Хто залишив це послання? Марк? Віктор? Хтось інший?

Раптом за її спиною почулися кроки. Вона різко обернулася, але побачила лише темряву.

— Хто тут? — її голос прозвучав упевнено, хоча всередині вона відчувала страх.

Кроки знову пролунали, цього разу ближче. Із темряви вийшла постать. Чоловік у чорному пальті, з капюшоном, що закривав його обличчя. Він зупинився на кілька метрів від неї, і вони стояли мовчки, ніби граючи у гру, хто першим порушить тишу.

— Ти прийшла, — сказав він нарешті. Його голос був низьким, майже шепітним, але вона впізнала його.

— Віктор, — вимовила вона, і це ім’я зірвалося з її губ, як шепіт.

— Я знав, що ти не зможеш залишити все це позаду, — сказав він, зробивши крок уперед. — Ти завжди була занадто допитливою.

Вона відступила назад, відчуваючи, як спиною торкається холодної стіни.

— Чого ти хочеш? — запитала вона, намагаючись не показувати страху.

— Ти знаєш, чого я хочу, — відповів він. Його очі, які тепер було видно під капюшоном, дивилися на неї з дивною сумішшю гніву й жалю. — Ми уклали угоду. І ти порушила її.

Вона хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Її думки були хаотичними. Вона згадала ту ніч, коли вони вирішили ризикнути. Тоді вона була впевнена, що це єдиний вихід. Але тепер вона розуміла, що наслідки цього рішення переслідуватимуть її завжди.

— Я не могла інакше, — нарешті сказала вона. — Ти знаєш, чому я пішла.

— Але тепер ти повернулася, — перебив він. — І це означає, що ти готова виправити свої помилки.

Він зробив ще один крок уперед, і тепер між ними залишалося лише кілька кроків.

— У тебе є вибір, — сказав він, і його голос став тихішим. — Ти або допомагаєш мені, або стаєш моїм ворогом.

Її серце билося так сильно, що вона чула його стукіт у вухах. Вона знала, що цей момент змінить усе.

— Що ти хочеш, щоб я зробила? — запитала вона, намагаючись виграти час.

Він усміхнувся, але ця усмішка була холодною, майже зловісною.

— Ти дізнаєшся, — сказав він, розвернувся й зник у темряві.

Вона залишилася стояти одна в порожній залі, тримаючи лист у руках. Її страх змінився рішучістю. Вона знала, що гра почалася, і тепер їй доведеться грати за правилами, які вона ще не розуміла.