Ключ до таємниці

Ніч настала швидко, ніби день вирішив зникнути раніше, залишивши її сам на сам із тінями, що заповнили квартиру. Вона сиділа за письмовим столом, освітлена лише настільною лампою. Її погляд був прикований до листа, фотографії та картки з троянд. Усе це здавалося уламками пазла, який їй доведеться скласти, якщо вона хоче зрозуміти, хто стоїть за цими посланнями.

Минуле поверталося, і вона більше не могла ігнорувати його.

На столі лежав старий мобільний телефон — той самий, який вона використала, щоб зателефонувати кілька годин тому. Він був вимкнений, але сама його присутність викликала в неї змішані почуття. Вона знала, що, натиснувши кнопку живлення, вона може розбудити демонів, яких намагалася поховати багато років тому.

Раптом її увагу привернув звук. Спершу вона подумала, що це знову дощ, але звук був іншим — легкий стукіт, що долинав із дверей. Хтось був за ними.

Вона застигла на мить, намагаючись вирішити, що робити. Її інстинкти кричали про небезпеку, але розум змушував її діяти раціонально. Вона підійшла до дверей і подивилася у вічко. На порозі нікого не було.

Стук повторився, цього разу з іншого боку квартири. Це був балкон.

Вона повільно підійшла до скляних дверей, які вели на балкон, і зупинилася перед ними. На вулиці все ще йшов дощ, і густий туман огорнув місто. За склом вона побачила лише свою відображену постать, але їй здавалося, що за нею хтось стоїть.

Вона швидко зачинила штори і повернулася до столу. Її дихання стало важким, але вона намагалася заспокоїти себе.

Тоді її погляд упав на фотографію. Вона взяла її в руки і знову уважно роздивилася. Троє людей. Вона, Марк і Віктор. Вона добре пам’ятала цей момент. Їх сфотографували після тієї самої зустрічі в старому маєтку. Марк тоді жартував, що ця фотографія стане доказом їхньої "перемоги". Але перемоги не сталося.

Її пальці торкнулися обличчя Марка на фотографії. Його очі, повні впевненості й рішучості, тепер здавалися їй чужими. Вона не знала, що стало з ним після тієї ночі. Віктор теж зник із її життя. Вона свідомо розірвала всі зв’язки, але тепер вони поверталися, мов привиди.

Раптом її думки перервав дзвінок телефону. Але не того старого, який лежав на столі, а нового — її сучасного, який лежав у сумці. Вона схопила його, подивилася на екран і побачила невідомий номер.

Її рука застигла над кнопкою відповіді. Вона знала, що цей дзвінок важливий, але також відчувала, що він може стати початком чогось небезпечного.

Вона натиснула кнопку і піднесла телефон до вуха.

— Алло? — її голос прозвучав тихо, майже пошепки.

На іншому кінці лінії була тиша. Але ця тиша не була порожньою. Вона чула легке дихання, майже невловиме, і шурхіт, ніби хтось тримав телефон занадто близько до рота.

— Хто це? — запитала вона, намагаючись зберігати спокій.

Тиша тривала ще кілька секунд, а потім чоловічий голос, низький і холодний, сказав:

— Ти пам’ятаєш, що обіцяла?

Серце в грудях стислося. Вона знала цей голос. Це був Віктор.

— Віктор? — її голос здригнувся.

— Ти не виконала свою частину угоди, — продовжив він, і в його голосі з’явилася нотка гніву. — Але тепер час усе виправити.

Вона хотіла щось відповісти, але лінія обірвалася.

Вона опустила телефон і довго дивилася на екран, який згас. Її руки тремтіли, а думки кружляли в голові. Віктор. Він знайшов її. Але як? І чого він хоче?

Її погляд знову впав на фотографію. Усе, що сталося тоді, тепер поверталося до неї, як хвиля, що змиває все на своєму шляху.

Вона знала, що більше не може чекати. Їй потрібно було діяти. Вона відкрила шухляду, витягла старий телефон і ввімкнула його. Екран засвітився, і перше, що вона побачила, — це старі повідомлення від Марка.

"Ти повинна бути готовою. Ми не можемо відступити."

"Це наша єдина можливість."

"Якщо щось піде не так, знищ усе."

Її пальці завмерли над екраном. Вона зрозуміла, що відповідь на всі її запитання ховається у цьому телефоні.

Вона відкрила останнє повідомлення, яке отримала від Марка перед тим, як усе зруйнувалося.

"Вони прийдуть за тобою. Бережи себе."

Ці слова стали для неї сигналом. Вона знала, що це лише початок. Їй доведеться згадати все, щоб зрозуміти, як вижити.

Вона взяла телефон, фотографію і щоденник, поклала їх у сумку й одягла пальто. Вийшовши з квартири, вона зачинила двері й ще раз перевірила замки.

На вулиці дощ лив, як із відра, але вона навіть не намагалася прикритися. Вона йшла вперед, знаючи, що назад дороги вже немає.