Лист без підпису

Ранок почався так само, як і всі інші. Сонячне світло, пробиваючись крізь щільні штори, розсипалося золотими плямами по підлозі. Годинник на стіні видав рівний, спокійний ритм, але у повітрі вже відчувалася тривога. Вона сиділа за столом у невеликій кухні, що нагадувала виставковий зал: усе було ідеально чистим, ретельно розставленим, позбавленим будь-якої хаотичності. Її світ завжди був таким — контрольованим, безпечним, без зайвих деталей.

На столі лежав той самий конверт, який вона отримала напередодні ввечері. Його краєчок був трохи порваний, як свідчення її вагань перед тим, як відкрити його. Тепер він лежав перед нею, мов чужорідний об’єкт, що порушив порядок у її житті.

Вона знову розгорнула аркуш. Слова здавалися простими, але вони палили її розум, змушуючи знову й знову повертатися до однієї думки: хто міг це написати?

"Ти знаєш, що я знаю."

Літери були акуратними, ніби написаними людиною, яка звикла до точності. Жодних натяків, жодних пояснень. Ця фраза могла означати все що завгодно. Але вона знала — випадковостей не буває.

Вона обережно поклала аркуш на стіл і зробила ковток чорної кави. Її погляд зупинився на дзеркалі, що висіло на стіні навпроти. Відображення здавалося чужим. Сама себе вона бачила як образ, створений для світу: бездоганна зачіска, легкий макіяж, чорна шовкова блуза, що підкреслювала її витонченість. Але за цією зовнішньою оболонкою ховалася людина, яку ніхто не знав. І тепер хтось, очевидно, наблизився до цієї істини.

Вона відклала чашку і встала. Її рухи були неквапливими, але всередині все кипіло. Вона підійшла до вікна, розсунула штори і подивилася вниз, на вулицю. Ранкова метушня, звичайні люди, які поспішали на роботу, водії, що сигналили один одному. Все здавалося таким звичним, таким передбачуваним. Але відчуття, що за нею стежать, не полишало її.

Вона повернулася до столу, взяла конверт і обережно поклала його у шухляду. Зачинивши її, вона зупинилася на мить, ніби намагаючись прийняти рішення.

Минуле завжди було для неї чимось далеким, похованим під шарами нового життя, яке вона створила з нуля. Але це послання змушувало її відкрити двері, які вона намагалася закрити назавжди.

Вона підійшла до книжкової полиці, витягнула старий шкіряний щоденник і відкрила його. Між сторінками лежала пожовкла фотографія. На ній були троє людей: двоє чоловіків і вона, молода, усміхнена, ще без капелюха, що тепер став її невід’ємною частиною.

Вона довго дивилася на фотографію, торкаючись пальцями країв. Потім повільно поклала її назад у щоденник і закрила його. Їй не потрібно було нагадувати, хто ці люди. Вона знала їх занадто добре. І вона знала, що один із них міг бути тим, хто надіслав їй цей лист.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Звук розірвав тишу, мов удар грому. Вона напружилася, але швидко опанувала себе. Взявши себе в руки, вона підійшла до дверей і подивилася у вічко.

На порозі стояв кур'єр із букетом білих троянд.

Вона відчинила двері, прийняла квіти і коротко кивнула. Жодного слова. Кур’єр зник так само швидко, як і з’явився.

Вона повернулася до кухні, поставила букет на стіл і помітила маленьку картку, що лежала серед квітів. На ній було написано лише одне слово: "Пам’ятай."

Її руки злегка затремтіли. Вона зрозуміла, що це лише початок.