Жінка, що шукала кнопку тиші
«Та, що ховала втому»
Вона сміялась голосно і щиро,
щоб ніхто болю в серці не знайшов.
І кожне «все нормально» мало силу
ховати сотні невимовних слів.
Вона варила каву на світанку,
вдягала втому тихо, як пальто.
І знову йшла крізь дні свої й світанки,
хоча всередині ламалось щось давно.
Вона трималась. Господи, як вперто.
Для всіх була опорою живой.
Та вечорами падала відверто
у тишу, де лишалась лиш з собою.
Її очі давно не спали,
але у них світився дивний спокій.
Так ніби сльози жити вже втомились
і просто стали тінню під очима.
Ніхто не бачив, як тремтіли руки,
коли вона лишалася одна.
Як серце тихо задихалось мукою,
хоч на устах цвіла чужа весна.
Бо жінок часто вчать терпіти мовчки,
не падати, не плакати при всіх.
І тільки ніч збирає по шматочках
їх силу, втому, розпач і мовчання сліз.
Вона сміялась…
Але десь глибоко під шкірою й душею
жила утомлена жінка,
яка давно хотіла, щоб хтось сказав:
«Тобі теж можна бути слабкою».
Відредаговано: 17.05.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
