1

Сьогодні четвер, а це значить що у Людмили буде побачення. До цієї події вона готувалася від самого світанку. Завчасно попоралася по своєму господарстві, справилася зі всіма буденними клопотами, навіть дещо з запланованого на завтра встигла зробити. Залишки часу витратила на себе. Прийняла духмяну ванну, зробила гарну зачіску й привабливий макіяж, одягнула вишукане плаття.

Коли сонце майже сягнуло обрію жінка вирушила на довгождану зустріч. Сидячи за кермом свого авто, яке вона лагідно називала «ластівкою», Люда буквально згоряла від нетерпіння. Сім днів розлуки було для неї надзвичайно виснажливим випробуванням. Цілий тиждень прожити без можливості побачити його миловидне обличчя, почути соковитий баритон голосу, заглянути в темно-карі очі й просто торкнутися дужих рук було немилосердним, нелюдським, пекельним мордуванням.

Людмила нізащо б в світі раніше не могла подумати, що таке любовне божевілля може існувати насправді. Так, як і всі жінки, вона багато про це читала на шпальтах різноманітних жіночих журналів, та бачила на екрані телевізора в нескінчених романтичних серіалах. Однак, як людина тверезомисляча, вважала все прочитане й побачене лиш романтична вигадка, красива казка, якій не місце на цій грішній землі.

Причин для такого прагматичного песимізму у Люди було більш чим достатньо. Ні одна з її подруг не могла похизуватися тим що називають – Справжнє Кохання. Хоч і було їх у жінки чимало, і кожна з приятельок мала свого благовірного, однак високих почуттів і неземної пристрасті, ні у одної з сімейних пар не було помітно. Та що там говорити про інших якщо, відверто кажучи, Людмила і сама свого шлюбного чоловіка ніколи по-справжньому не кохала.

Ні, в юності вона, недосвідчена і наївна дівчина насправді вірила у те, що та приязнь й вподобання які пов’язали її з Олегом і є коханням. Він був високим, статним, симпатичним, вмів підтримати розмову й влучно пожартувати, а обіймав та цілував так, що аж паморочилося в голові від насолоди й задоволення. Саме цим і спокусилася вона тоді. Вірніше піддавшись емоційній ейфорії в якусь хвилину забула про обережність та й завагітніла.

На рушничок щастя Людмила стала при надії, і вже через три місяці народила свого первістка. Її благовірний був на сьомому небі від радості цій події, і молода жінка вирішила що то напевне і є справжнє родинне щастя і благополуччя. Тут вона не помилилася, бо Олег виявився люблячим батьком і турботливим чоловіком. Щоб забезпечити свою сім’ю він крутився як міг, і працював де тільки можна, не покладаючи рук. В домі у них панував затишок та достаток, і мабуть з вдячності за це Люда й подарувала судженому ще двох синів.

Однак минали роки і жінка зі все більшою гіркотою розуміла, що у неї є практично все окрім кохання. Та приязнь та вподобання які вона колись в молодості відчувала до Олега, з часом непомітно десь розтанули. А після того як чоловік, якось напідпитку, підняв на неї руку, то взагалі нічого більшого окрім презирства та огиди, він у неї вже не викликав. Про якусь романтику, почуття і пристрасть вже й говорити не доводилося. У них навіть елементарного інтиму вже не було хто зна стільки.

Промінчик фальшивої надії для Люди зблиснув навесні минулого року, коли вона випадково зустріла Івана. Колись він був не лише її однокласником, але й першою любов’ю. Ну як «першою любов’ю»? Це був випускний клас, квітуча весна, феєрична радість на душі від передчуття скорого закінчення школи, кілька невинних побачень, кілька невмілих поцілунків, і все… Після випускного балу їхні життєві стежини розійшлися, надалі вони бачилися нечасто і ніколи не згадували про минуле.

А тут так склалося, що обоє мали дещицю вільного часу, тож за філіжанкою ароматної кави трохи посиділи й погомоніли. Виявилося, що Іван на диво не забув ті далекі шкільні роки. Він добре пам’ятав всі подробиці їхніх побачень. Часто про них згадував, і дуже шкодував що нічого путнього у них тоді не вийшло. Мовляв, якби можна було б повернути час назад, то він зробив би все щоб завоювати її руку та серце.

Слова колишнього однокласника неабияк збентежили Людмилу. Відомо ж бо, що спогади юності найсолодші і найпрекрасніші. У них майже все світле, тепле, сонячне. Ось таким у споминах Люди й залишався Іван: наївний, трохи незграбний кавалер, що бігав до неї на побачення з букетиками її улюблених гладіолусів. І серце під’юджувало жінку, подзвонити та зустрітися з ним ще раз, просто щоб знову хоч на мить зануритися в ті незабутні приємності минулого.

Люда подзвонила, вони зустрілися і вона… вперше зрадила своєму чоловікові. Трапилося це якось ненавмисне, само-собою. Просто була романтична вечеря: квіти, вино, яскраві зорі над головою. Жінці, у якої паморочилося в голові від випитого алкоголю і маси позитивних емоцій, захотілося ще хоч раз відчути його ніжні обійми й солодкі поцілунки. Вона спробувала і незчулася як всеохоплююче бажання заволоділа ними обома, а дальше сталося те що сталося, і невинні компліменти та зрадливі зітхання непомітно переросли в шквал жагучої пристрасті і ураган нестримного екстазу.

Докори сумління й відчуття вини не надто довго надокучали Людмилі. Доволі скоро вони були витиснені з її свідомості іншими почуттями й емоціями. Потаємні зустрічі з Іваном хоч і були нечастими, однак регулярними, і кожна з них нагадувала маленьке й незабутнє свято. В товаристві свого колишнього однокласника Люда відчувала себе справжньою королівною, бо він завше був галантним кавалером, неперевершеним коханцем і просто хорошим другом який розумів її з півслова. А чого ще жінці потрібно в цьому  одноманітному, нудному й передбачуваному житті?

Однак щастя Людмили тривало недовго, і пташка її кохання було збита практично на самому злеті. Зробив це як не дивно – Іван. В ту мить коли жінка збагнула, що закохана в нього до нестями, і вже готова була сама йому в цьому зізнатися, невдячний чоловік заявив, що їм не варто більше зустрічатися. Мовляв вона чудова, неперевершена, класна і таке інше, однак він одружений, у нього сім’я і діти, і він не хоче щоб цей випадковий адюльтер зашкодив їм. На прощання, наче насміхаючись, подарував Людмилі великого букета гладіолусів і попрохав більше ніколи його не турбувати.