Розділ 31. Шахівниця Королівської ради та бал лицемірів

Зала Королівської ради Аркхема цього ранку була просякнута важким запахом дорогого воску та паркетної мастики. Лорди, затягнуті в парчеві каптани зі стоячими комірами, сиділи за круглим столом із чорного дуба. Вони шепотілися, ховаючи очі за високими спинками крісел. Новина про те, що маркіз де Мортен згниє в одиночній камері, а його майно вже конфіскують портові склади, змусила шляхту змінити тактику. Пряма сила проти Короля дна не спрацювала — тепер вони витягли на світло свої найвитонченіші фінансові зашморги.

Кароль Ваговський увійшов без супроводу. Його кроки лунали по мармуру чітко й розмірено. На ньому був темний, бездоганно пошитий шляхетний костюм, але верхній ґудзик сорочки був ліниво розстебнутий, а в кишені піджака вгадувався важкий силует револьвера. Він сів на своє законне крісло по праву руку від Верховного Судді й поклав перед собою Королівський патент.

— Лорде Ваговський, — уперед виступив старий граф Остер, головний скарбничий Ради, чиї пальці були схожі на висохлі коріння. — Ми визнаємо ваш патент. Але закон міста каже, що кожен член Ради зобов'язаний покрити третину міського боргу перед Королівським банком, якщо він хоче повернути собі право вето. Родина Ваговських три роки не платила податків. Сума... астрономічна. Якщо ви не внесете золото до каси Ради до завтрашнього вечора, ваш патент заблокують. Легально.

Кароль повільно витягнув із кишені срібну цигарку, клацнув кришкою і закурив прямо в обличчя старому скарбничому. Густа струмина диму розрізала сонячне світло, що падало з вітражів.

— Ваш Королівський банк, графе, — тихо, з тією самою небезпечною бандитською розтяжкою почав Кароль, — тримає свої золоті резерви в підвалах Північного доку. Тобто на території мого порту. Вчора ввечері Гриць «Якір» випадково помітив, що замки на цих підвалах дещо... проіржавіли від морської солі. Я дав наказ своїм людям заблокувати вхід і вихід для всіх інкасаторських карет. Доки ми не переглянемо податкову історію моєї родини за останні п'ятнадцять років, банк не вивезе з доку жодного мідяка.

Граф Остер зблід, схопившись за серце. Зала Ради миттєво вибухнула обуреним гулом, але Кароль навіть не повів бровою. Він просто струсив попіл прямо на старовинний дубовий стіл.

— Грайте за правилами, панове, — прошепотів Ваговський, і його очі заблищали грозовою сталлю. — Бо якщо ви спробуєте притиснути мене паперами Верхнього міста, я притисну ваші горлянки залізом Дна. Документи про списання боргу чекають на ваш підпис.

Розділ 45. Тіні на шовку

Поки Кароль ламав через коліно фінансову еліту міста, резиденція Дому Сокола готувалася до першого офіційного дипломатичного прийому. Це мав бути вечір у міській Ратуші, де збиралася вся знать, і де леді Агнес мала вперше постати перед вищим світом як законна правонаступниця міністра внутрішніх справ.

Вона стояла перед величезним дзеркалом у своїй спальні. Нова сукня, яку вона обрала сама, не мала нічого спільного з колишньою смарагдовою дівчинкою-іграшкою. Це був важкий, глибокий оксамит кольору нічного неба — майже чорний, але з темно-синіми переливами. На її плечах лежала строга, шита сріблом накидка, яка більше нагадувала обладунки, ніж прикрасу.

Гілберт, дворецький, обережно застібав масивне срібне намисто на її шиї, намагаючись не дихати.

— Леді Агнес, — тихо промовив старий слуга, опустивши очі. — Нам щойно доставили коробку від лорда Ваговського. Особисто для вас.

Агнес повернулася. На столику біля ліжка лежав невеликий дерев'яний футляр із червоного дерева, прикрашений гербом Ваговських. Вона підійшла, відкрила кришку і всередині побачила дивовижну річ.

Це був не діамантовий гарнітур і не квіти. На оксамитовій подушечці лежав витончений, мініатюрний стилет із чорної сталі, чиє руків'я було оздоблене дрібними шматочками розколотого сапфіра. Поруч лежала коротка записка, написана тим самим знайомим, розмашистим почерком:

«Для бального залу Верхнього міста це надійніший захист, ніж будь-які слова. Сапфіри в руків'ї чисті — твоя бабуся не заважатиме тобі розважатися, вона сьогодні відпочиває. Чекаю біля карети. К.»

Агнес обережно взяла стилет. Метал був прохолодним і ідеально збалансованим. Вона заплющила очі, і її психометрія зчитала легкий, ледь помітний слід пальців Кароля — він сам точив це лезо сьогодні вранці, перед засіданням Ради, думаючи про її безпеку.

Вона з тонкою, зрілою посмішкою сховала стилет у спеціальні шкіряні піхви, закріплені на її лівому стегні під важкими складками оксамитової спідниці.

Коли вона вийшла на парадні сходи маєтку, Гілберт уперше подивився на неї не зі страхом, а з глибоким шляхетним замилуванням. Вона не намагалася стати схожою на них. Вона змушувала Верхнє місто підлаштовуватися під її власний, небезпечний і величний ритм. Попереду був бал, і Леді Варти збиралася забрати свій черговий борг.

***

Дзеркальна зала міської Ратуші тонула в сяйві тисяч свічок, що відбивалися від кришталевих граней велетенських люстр. Скрипки грали витончений, манірний вальс, а підлога, викладена рідкісним паркетом із рожевого дерева, злегка вібрувала від тупоту сотень лакованих мешт та шурхоту важких шовкових шлейфів. Тут збиралася вся еліта Аркхема. Ті самі люди, які вдень підписували смертні вироки нетрям, а ввечері обговорювали смак імпортного вина та нові театральні постановки.

Коли розпорядник балу, одягнений у шитий золотом каптан, вийшов на галерею, музика на мить стихла. Всі чекали на появу тих, про кого останні три дні говорило все місто.

— Лорд Кароль Ваговський! — гучно оголосив розпорядник, і його голос лунко розлетівся під високою стелею. — Та леді Агнес, спадкоємиця Дому Сокола!

Вони почали спускатися широкими мармуровими сходами.

Кароль ішов впевнено, тримаючи Агнес під руку. Його бездоганний вечірній костюм сидів на ньому так, наче він ніколи й не залишав палаців Верхнього міста, але вільна, хижа постава видавала в ньому Короля дна. Поруч із ним Агнес виглядала велично і загрозливо. Важкий оксамитовий стрій кольору нічного неба поглинав світло свічок, срібна накидка-обладунок чітко окреслювала її прямі плечі, а фосфоричний блиск очей з-під напівмаски змушував шляхту мимоволі відводити погляди. Прихований стилет Кароля на її стегні приємно холодив шкіру крізь тонку підкладку сукні, даруючи залізне відчуття безпеки.