Розділ 29. Дике вересовище

Приводом для виїзду з міста стала закупівля коней для нового, реформованого загону Королівської варти. Агнес могла б відправити туди будь-якого інтенданта, але Кароль просто зустрів її екіпаж на виїзді з Пагорба, тримаючи під уздці двох верхових коней. Вони поїхали на північ, туди, де гранітні скелі Аркхема переходили у безкраї, порослі диким вересом та ялівцем пагорби.

Надвечір злива, яка наздогнала їх у дорозі, змусила героїв шукати прихистку на хуторі старого пастуха Йонаса — колишнього портового вантажника, який на старості літ утік від міського чаду пасти овець.

Тут не було лакеїв Гілберта чи громил Гриця. Була лише невелика, крита соломою хата, запах свіжого козячого сиру, печеної на вугіллі картоплі та мокрої вовни.

Агнес, знявши мокрий мисливський сюртук, сиділа на низькому ослоні біля печі. Старий Йонас, не підозрюючи, що перед ним донька міністра та спадкоємець великого роду, просто бурчав про те, що «міська молодь зовсім зніжилася».

— Ну ж бо, шляхетний пане, не сиди як сич, потримай козу, поки я їй копыто вичищу, бо загноілося через ці дощі, — гукнув старий з кутка сіней.

Агнес із цікавістю підняла голову, чекаючи, як відреагує Лорд Ваговський, який ще вчора вирішував долю Королівської ради.

Кароль лише коротко посміхнувся. Він закатав рукави своєї білої сорочки вище ліктів, підійшов до старої заляканої тварини й упевнено, але дивовижно ніжно обхопив її за шию, заспокійливо поплескуючи по боках. Від нього більше не пахло кабінетним лиском — зараз він здавався частиною цієї дикої, суворої землі.

— Твоя дівчина, хлопче, надто бліда, — зауважив Йонас, порпаючись у копиті. — У місті тільки сухоти збирати. Їй би молока парного та повітря нашого, вересового.

— Вона не міська, батьку, — тихо відповів Кароль, заглядаючи Агнес прямо в очі через плече кози. На його губах грала м'яка, тепла посмішка. — Вона з тих, хто вміє виживати там, де інші дохнуть. Вона міцніша, ніж здається.

Агнес відчула, як до щок підступив гарячий рум'янець. Вона підвівся, підійшла до них і, не чекаючи запрошення, взяла з рук старого чисту ганчірку та дегтярну мазь. Вона обережно обробила рану тварини. Її пальці, які зазвичай читали криваві таємниці металу, зараз просто дарували полегшення живій істоті. Старий пастух лише схвально крякнув у вуса.

У цьому простому, майже первісному побуті вони вперше побачили один одного без масок влади. Не Король дна і не Леді Варти — просто чоловік і жінка, які вміють поважати працю і не бояться життя у будь-яких його проявах.

***

Коли ніч остаточно опустилася на пагорби, старий Йонас постелив їм на горищі великого прибудованого хліва. Сюди, крізь щілини в дерев'яних балках, залітало свіже, вологе нічне повітря, але всередині було тепло й сухо. Все горище було забите свіжоскошеним, ще зеленим луговим сіном та різнотрав'ям, яке пахло так густо і п'янко, що паморочилося в голові. Кортяча м'ята, чебрець і сухий верес створювали атмосферу, далеку від усього, що вони знали раніше.

Знизу, з ясел, доносилося мірне, заспокійливе зітхання тварин та шелест соломи.

Агнес лежала на великій зеленій ковдрі, постеленій прямо на сіно, дивлячись на дахове віконце, крізь яке пробивалося далеке світло зірок. На ній була лише легка сорочка, тонкі полотна якої ледь прикривали тіло.

Кароль піднявся по драбині, тримаючи в руці загашену гасову лампу. Він залишив її біля входу і повільно підійшов до неї. Тютюновий дим від його останньої цигарки вже вивітрівся, поступившись місцем чистому запаху чебрецю та хліба. Він ліг поруч, підімкнувши під голову руку, і довго, мовчки розглядав її профіль у срібному світлі місяця.

— Про що ти думаєш, леді Агнес? — тихо запитав він. Його голос у цій тиші звурив без жодного натяку на залізний метал Дна.

— Про те, що я вперше за багато років не чую гуркоту Аркхема, — вона повернула до нього голову. Її волосся, розсипане по зеленому сіну, здавалося темною хмарою. — І про те, що мені вперше не страшно за завтрашній день.

Кароль повільно простягнув руку, його пальці торкнулися її обличчя, обережно заправляючи пасмо волосся за вухо. Його долоня була теплою, шорсткою, і цей дотик викликав у Агнес глибокий, солодкий трепет у самому низу живота.

— Тобі більше ніколи не доведеться боятися, обіцяю, кохана — прошепотів він, нахиляючись ближче. 

Він поцілував її — повільно, зовсім не так, як тієї шаленої ночі під підвальною витяжкою. Цей поцілунок був глибоким, тягучим, наче він намагався випити весь той біль, який вона назбирала за роки самотності. Агнес відповіла з усією зрілою пристрастю своєї природи. Вона обхопила його за шию, притягуючи до себе, відчуваючи, як важке, м'язисте тіло Кароля накриває її під шелест різнотрав'я.

Його руки повільно підняли край її сорочки, оголюючи бліду шкіру під місячним світлом. Кароль пестив її тіло з тією самою дивовижною впевненістю і ніжністю, яку вона бачила раніше, в сінях. Його губи спускалися нижче, залишаючи гарячі сліди на її грудях та животі, змушуючи Агнес тихо, солодко стогнати в суху траву під головою.

Коли він увійшов у неї — м'яко, але безкомпромісно глибоко, — Агнес повністю розчинилася в цьому ритмі. Сіно шелестіло навколо них, під ногами вібрували дерев'яні балки хліва, а запах чебрецю став настільки густим, що здавався магічним туманом. Це було не просто фізичне кохання. Це було глибоке, остаточне пізнання душ двох людей, які знайшли один в одному свій єдиний порятунок від пекла, що вирувало в Аркхемі. Кароль рухався впевнено, тримаючи її за руки, зчепивши їхні пальці разом, наче замикаючи останній, найголовніший договір у їхньому житті. І коли вершина задоволення накрила їх одночасно, Агнес лише міцно притислася до його плеча, ховаючи обличчя на його шиї й відчуваючи, як її внутрішня пустка нарешті повністю заповнюється цим чоловіком.