Розділ 25. Ціна шляхетного імені

Кабінет міністра внутрішніх справ зустрів їх тією ж мертвою, задушливою тишею, яка зазвичай панує в будинках перед великим похороном. На мармуровій підлозі все ще темніла пляма від пролитого бренді, а на дубовому столі лежали залишки розтрощеної маркізом де Мортеном чорнильниці.

Міністр сидів у глибокому кріслі біля каміна. Його обпечені срібним жезлом долоні були туго перемотані білими шовковими бинтами, крізь які проступали жовтуваті плями мазі. Коли важкі двері кабінету без стуку розчинилися, він навіть не здригнувся — його погляд, зацькований і порожній, застиг на постаті Агнес.

Вона увійшла першою. Шкіряний мисливський сюртук, високі портові чоботи — у цьому кабінеті, серед позолоти та кришталю, її вигляд здавався відвертим викликом, але в її постаті не було жодної краплі прохання чи невпевненості. Вона прийшла не як бідна родичка, яка вимолює визнання у жорстокого батька. Вона прийшла як кредитор. Забирати те, за що вже було заплачено життями найкращих людей Дна.

Кароль ступив слідом, зачиняючи за собою двері й невимушено спираючись спиною на косяк. У руках він тримав той самий сувій — Королівський патент.

— Ти... ти знищила де Мортена, — сиплим, зламаним голосом промовив міністр, дивлячись на доньку. — Мої люди з Варти доповіли... «Альбатрос» оточено. Маркіза заарештовано за твоїм наказом, Агнес. Ти розумієш, що ти скоїла? Ти підставила під удар усю Раду. Якщо вони дізнаються, що твій підпис стоїть під цими рапортами, тебе розірвуть. Тебе і твого бандита. Слідчий Варти не має права арештовувати лордів!

— Саме тому, батьку, — Агнес підійшла впритул до столу, впершись у нього руками й змусивши міністра стиснутися під її важким, фосфоричним поглядом, — з цієї хвилини я більше не слідчий Варти.

Вона дістала з кишені свій срібний поліцейський значок і з глухим дзвоном кинула його на стіл, прямо в калюжу від чорнила.

— Ця бляшка більше мені не потрібна. Щоб мої накази в «Альбатросі» стали легітимними, щоб маркіз де Мортен згнив у казематах, а Варта не посміла розпочати службове розслідування — потрібне інше ім'я. Твоє ім'я. І твоя кров.

Міністр розгублено заковтав повітря, переводячи погляд з Агнес на Кароля.

— Що ти хочеш...

— Офіційне визнання правонаступництва, — Агнес витягнула з-за пазухи чистий королівський бланк із міністерським штампом, який вона забрала з годинникарні Томаша. — Ти зараз підпишеш цей акт. Перед обличчям Королівської ради ти оголосиш, що Агнес із Кварталу Ткачів — твоя єдина, законна донька та спадкоємиця титулу і всього майна роду.

— Це божевілля! — закричав міністр, намагаючись підвестися, але біль в обпечених руках змусив його знову впасти в крісло. — Рада ніколи не прийме бастарда з борделю! Вони згадають «Оксамитове кубло»! Вони заплюють моє ім'я!

— Вони нічого не згадають, — тихо втрутився Кароль від дверей. Він підійшов ближче, поклавши руку на ефес свого револьвера. — Бо якщо вони спробують плюнути в її бік, вони зіткнуться зі мною. З оригіналом патенту Ваговських і з усією армією Дна, яка за моїм сигналом спалить Верхнє місто з чотирьох боків. Так само, як ти колись спалив її дитинство.

Агнес нахилилася нижче, її обличчя опинилося за сантиметр від обличчя батька. У її очах не було ненависті — лише страшна, арктична холоднеча.

— Це не прохання, батьку. Це плата. За мою маму Селесту, яка любила тебе і померла в муках. За бабусю Марту, яка згоріла заживо. За мою юність, яку я провела серед кримінального бруду, вичищаючи ваші шляхетні гріхи своїм даром. Ти дав мені цю магію у спадок — тепер прийшов час віддати й усе інше. Підписуй. Або завтра зранку твоє крісло в Раді перетвориться на ешафот.

Міністр дивився на неї й уперше бачив у цій дівчині свою власну породу. Жорстоку, нещадну, шляхетну силу, яка не знає жалю, коли йдеться про виживання та владу. Вона була його донькою. Більше, ніж будь-хто інший у цьому проклятому місті.

Тремтячими від болю пальцями, загорнутими у білий шовк, міністр повільно взяв перо. Кожен рух давався йому з глухим стогоном, але під наглядом Кароля та фосфоричних очей Агнес він вивів свій розмашистий підпис внизу документа.

«Я, міністр внутрішніх справ Аркхема, цим актом офіційно і безповоротно визнаю Агнес...»

Коли остання літера була виведена, Агнес різко вихопила папір з-під його рук. Вона підняла його до світла, перевіряючи магічну печатку, яка з тихим синім гудінням в'їлася в пергамент, підтверджуючи законність акту на рівні міської матриці.

Усе було скінчено. Карти перегорнуто.

Вона більше не була бідною нічною нишпоркою з нетрів. Вона забрала те, що належало їй за правом крові та за правом болю. Леді Агнес.

Кароль підійшов до неї, і на його губах з'явилася та сама щира, глибока посмішка поваги, яку вона так цінувала. Він узяв її за руку — ту саму, де на пальці блищав тріснутий сапфір бабусі Марти, який раптом на мить спалахнув тихим, задоволеним багряним вогником.

— Вітаю у вищому товаристві, леді Агнес, — тихо сказав Кароль, цілуючи її долоню. — Тепер, коли закон на нашому боці, час повернути Лорда Ваговського на його законне місце в Раді.