Розділ 20. Попіл «Оксамитового кубла»

Сірий туман, у який перетворився Перукар, котився бруківкою з невблаганною швидкістю. Від розсіченого повітря йшов свист, а лезо в його руці залишало в дощових краплях чіткі крижані сліди. Кароль, заблокований власним залізним щитом, гарячково розвертав ствол револьвера, але секунди невблаганно витікали. Перукар уже замахнувся, щоб поцілити прямо в горло Агнес — туди, де натягнулася бліда шкіра над коміром її плаща.

— Не на ту напав, паршивець напудрений! — вибухнув шаленим криком перстень на пальці Агнес.

Сапфір не просто замиготів — камінь тріснув навпіл, і з нього вирвався стовп чистого, густого, багрово-чорного полум’я. Це не була витончена магія Верхнього міста. Це була дика, накопичена роками лють покійної Марти, душі спалених повій та попіл «Оксамитового кубла», який п'ятнадцять років чекав свого часу в серці реліквії.

Вогняна стіна з гуркотом виросла прямо перед обличчям Перукаря. Сірий туман із диким, нелюдським вереском сахнувся назад. Магічне лезо вбивці миттєво випарувалося, перетворившись на смердючу хмару сірки. Перукар знову став людиною, впавши на мокрий камінь, а пологи його білої перуки та краї дорогого плаща почали тліти під зливою. Багрове полум'я бабусі Марти не гасло від води — воно живилося самим дощем.

— Агнес, зараз! Торкнися його! — крикнув Кароль, підскакуючи збоку. Його револьвер вистрілив тричі, заганяючи Перукаря в кут між палаючою стіною та скелею. Кулі з синім магічним шлейфом притисли вбивцю до землі, ламаючи йому пальці на лівій руці.

Агнес не вагалася. Вона зробила крок уперед через палаючі калюжі. Шовк її смарагдової сукні обгорів на подолі, але вона більше не відчувала страху. Вона бачила перед собою лише виконавця волі її батька.

Вона впала на коліна поруч із Перукарем і, ігноруючи магічні іскри, що летіли від його маски, щосили схопила його за обпалену руку.

Її психометрія вибухнула з такою потужністю, що Агнес здалося, ніби її власна голова розлітається на тисячі кришталевих уламків.

***

Свідомість Агнес затопила чужа, хвора пам'ять. Це був не просто зчитування сліду з металу — це було пряме занурення в мозок чудовиська.

Вона побачила підвали Королівської ради. Побачила маркіза де Мортена, який стоїть над цим самим чоловіком, коли той ще був звичайним перукарем у шляхетному кварталі. Маркіз магічно випалював йому мозок, стираючи ім'я, пам'ять і жалість, перетворюючи його на ідеальну зброю для зачистки міста.

«Ти ніхто. Ти рука Ради. Ти зріжеш рід Ваговських, ти прибереш Ростоцьких, ти знищиш будь-якого байстрюка, який загрожує нашому спокою», — лунав у її голові голос де Мортена.

А потім Агнес побачила головне. Останній спогад Перукаря, свіжий, з учорашнього вечора. Маркіз де Мортен ховає в таємному сейфі за багряною завісою клубу «Альбатрос» не просто гроші. Там лежить оригінал Королівського патенту Ваговських — той самий документ, який Кароль шукав у нетрях. Його ніхто не знищив. Його сховали, щоб шантажувати решту Ради.

— Я бачу його... — прошепотіла Агнес, її очі заніс білий магічний туман, а з носа цівкою потекла кров. — Каролю... патент в «Альбатросі»... за багряною завісою... сейф у стіні...

Перукар під нею раптом затих. Його зелені очі під маскою на мить повернули людський вигляд, наче магічний штурм Агнес на секунду зруйнував закляття де Мортена.

— Спасибі... — прохрипів убивця. Його справжній голос був тонким і дитячим. — Скажи маркізу... що я... більше не граю...

У ту ж мить його тіло почало стрімко вкриватися кригою зсередини — спрацював магічний самоліквідатор, який де Мортен заклав у серце свого пса на випадок полону. За дві секунди Перукар перетворився на крижану статую, яка з тріском розсипалася під ударами крапель зливи.

Агнес безсило впала б на бруківку, але Кароль встиг підхопити її. Він міцно притис її до своїх грудей, не зважаючи на те, що його фрак був мокрим, а її обгоріла сукня бруднила його руки.

— Ти впоралася, чуєш? Впоралася, — тихо, з невимовною ніжністю та люттю шепотів Кароль їй на вухо.

З боку міністерського фаетона пролунав переляканий крик. Міністр внутрішніх справ, тримаючи обпечені руки біля грудей, гарячково ліз назад у карету. Його кучер уже щосили шмагав коней, намагаючись утікти назад до Верхнього міста крізь відчинену Східну браму.

— Ми відпускаємо його? — важко дихаючи, запитала Агнес, приходячи до тями.

Кароль подивився вслід фаетону, що зникав у тумані Пагорба. На його губах знову з'явилася залізна посмішка Короля дна.

— Нехай біжить, — тихо сказав Ваговський. — Він біжить прямо до нашої наступної пастки. Тепер ми знаємо, де лежить мій трон, Агнес. Ми повертаємося в «Альбатрос». Але цього разу ми прийдемо туди не грати в карти. Ми прийдемо забирати своє.

З-під обпаленого персня Агнес почулося слабке, але задоволене кректання бабусі Марти:

— Ну от... тепер можна й поспати. Тільки не забудьте спалити той бісовий клуб, коли заберете папери. Терпіти не можу багряний оксамит...