Розділ 18. Лист із запахом гасу

Лист для міністра внутрішніх справ не був написаний на дорогому папері з водяними знаками. Кароль обірвав шматок обгорткового пергаменту, в який портові вантажники замотували солону рибу. Чорнило було дешевим, але слова всередині важили більше, ніж тонни золота.

«Пане міністре. Чотирнадцять років тому ви вдало купили крісло в Раді за ціну однієї бочки гасу та тридцяти життів в "Оксамитовому кублі". Але попіл має звичку повертатися з вітром. Ваші коди від міських брам і ваші підписи під наказами про зачистку - у мене. Якщо ви не хочете, щоб завтра зранку копія вашої справи лежала на столі у Верховного Судді та у кожній ранковій газеті Аркхема,  приходьте о другій ночі до резервного термінала Східної брами. Один. Без Варти. Якщо з вами буде хоч один констебль, Королівська рада дізнається, хто продав маркізу де Мортену державні таємниці».

Замість печатки Кароль розплавив над свічкою шматочок брудного чорного воску, а Агнес... Агнес зняла з шиї тонку срібну ланцюжок із обпаленим мідним ґудзиком — єдиною дрібницею, яку мама Селеста встигла затиснути в кулаці перед смертю. Вона втиснула цей ґудзик у гарячий віск.

— Він упізнає його, — тихо сказала Агнес. Її голос не тремтів, але пальці були холодними як крига.

— Цей ґудзик він сам подарував мамі, коли вона ще думала, що він приходить до неї заради кохання.

— Оце так удар під дих! — реготала бабуся Марта з персня, і сапфір заходився лютим, переможним фіолетовим вогнем. — Браво, внучко! Цей старий слимаче, коли побачить ґудзик, мабуть, прямо в свої міністерські підштанники накладе! Він же думав, що все чисто прибрав, святоша підпільний. Каролю, хлопче, ти тільки дивися в обидва ока. Такі щури, коли їх притискають до стіни, стають скаженими. У нього під плащем точно буде прихований магічний амулет або отруєний стилет.

— Не турбуйтеся, пані Марто, — Кароль перевірив, як ковзає затвор його револьвера. Металеве клацання пролунало в тиші підвалу як постріл.

— На моїй території скажені щури живуть рівно доти, доки я не спускаю з ланцюга своїх псів.

Лист віддали десятирічному хлопчаку-газетяру, який знав, як пролізти крізь стічні труби Верхнього міста прямо до чорного входу міністерської резиденції. Годинник почав зворотний відлік. У них залишалося три години.

****

Резиденція міністра внутрішніх справ у Верхньому місті тонула в розкоші: кришталеві бра, підлоги з білого мармуру, важкі дубові двері. Але господар цього палацу зараз виглядав так, наче його щойно витягли з петлі.

Міністр, високий, колись статний чоловік із холеним обличчям та сивиною в акуратній борідці ,стояв посеред свого кабінету. У його тремтячих пальцях був затиснутий шматок брудного пергаменту. На підлогу вже впав дорогий кришталевий келих із бренді, темно-червона калюжа розтікалася по шовковому килиму, наче кров.

Він дивився на чорний віск. На відбиток обпаленого мідного ґудзика.

— Не може бути... — прошепотів міністр, і його голос дав сиплу тріщину.

— Вони всі згоріли. Я сам бачив. Все випалено до тла...

Раптом двері кабінету без стуку відчинилися. На порозі з'явився маркіз де Мортен. Його тростина з набалдашником у вигляді соколиної голови важко гупнула об мармур. Погляд маркіза був подібний до леза гільйотини.

— Ви втрачаєте глузд, міністре, — холодно процедив де Мортен, зачиняючи за собою двері.

— Мої люди у Варті доповідають, що ваша донька-бастард жива. Мало того, вона зв'язалася з недобитком Ваговським. Вони вночі були в моєму клубі. Вона торкнулася мого портсигара, і я впевнений - ця магічна нишпорка зчитала мою пам'ять.

Міністр повільно повернув голову до маркіза. Його очі були дикими від страху.

— Вони знають усе, Мортене... — він простягнув маркізу лист.

— Вони знають про коди брам. Вони знають про пожежу. Вони вимагають, щоб я прийшов до Східної брами о другій ночі. Сам.

Де Мортен швидко пробіг очима по рядках, і його обличчя перекривилося від люті. Він з розмаху вдарив тростиною по міністерському столу, розтрощивши дорогу чорнильницю.

— Ідіот! Ви підставили нас обох! Якщо Ваговський отримає ваші архіви, Королівська рада розірве нас на шматки, щоб урятувати власні шкури!

— Що мені робити? — закричав міністр, хапаючи маркіза за лацкани дорогого сюртука.

— Вона моя донька, Мортене! Але вона знищить мене!

Маркіз де Мортен повільно і гидко посміхнувся, відкидаючи руку міністра геть.

— Ви підете на зустріч, мій дорогий другу. Ви відкриєте їм Східну браму. Але ви підете туди не один. Я пошлю з вами Перукаря. Прийшов час завершити те, що ви не змогли дожарити в тому борделі п'ятнадцять років тому. Цього разу ми зріжемо смарагдову сукню разом зі шкірою вашої доньки.