Розділ 17. Крючки для міністра

Підвал годинникарні Томаша залишився позаду, але запах старої сажі, здавалося, назавжди в'ївся Агнес під нігті. На столі в лігві Кароля коди від міських брам, виписані на окремий клапоть паперу, виглядали як смертний вирок Королівській раді.

Кароль повільно обводив пальцем цифри магічних контурів. Його револьвер уже був зібраний і лежав поруч, відблискуючи холодною грозовою сталлю.

— Твій батько, Агнес, — почав Кароль, не зводячи очей із записів, — за логікою своєї посади міняє ці коди щомісяця. Але архітектура заклинань Верхнього міста будувалася ще моїм дідом. Корінь матриці незмінний. Якщо ми введемо цей старий шифр у резервний термінал біля Східної брами, система сприйме це як екстрений королівський протокол. Брама відчиниться без шуму.

— Але на тому боці нас чекатиме гарнізон Варти, — зауважила Агнес, утомлено спираючись на стіл. — Мій батько параноїк. Після того, як він задіяв канцелярію для мого пошуку, Східна брама точно під посиленим наглядом.

— А то я не знаю цього паршивця! — раптом знову прокинувся перстень на її пальці. Сапфір замиготів у такт деренчливому голосу бабусі Марти. — Він коли до Селести моєї ходив, завжди двох громил під дверима лишав, наче його там покусати могли! Слухай сюди, Лорде з нетрів. У твого міністра є одна слабкість — він досі панічно боїться шляхетного суду честі. Якщо ти надішлеш йому один із цих листів через офіційного посильного Варти... ні, краще через хлопчаків з Кварталу Ткачів прямо на поріг його резиденції, у нього жижки затрусяться. Він сам зніме охорону, щоб зустрітися з тобою без зайвих свідків.

Кароль примружив очі, слухаючи примару. На його обличчі з'явився щирий захват.

— Пані Марто, ви мислите як справжній тактик кримінального світу.

— А то! — гордо пирхнула бабуся з каменю. — Я тридцять років тримала марку в найкращому закладі в Аркхемі, хлопче. Я знаю, як змусити чоловіка повзати на колінах, навіть якщо на ньому міністерський ланцюг.

Кароль підвівся, підійшов до Агнес і м'яко поклав руку їй на плече. Його голос став тихішим, втративши колишню бандитську жорсткість:

— Ми зробимо так, як каже твоя бабуся. Ми виманимо його на нейтральну територію. До Східної брами, вночі. Але ти не зобов'язана йти зі мною, Агнес. Це твій батько. Я не вимагатиму від тебе дивитися, як я ламатиму йому життя.

Агнес підняла голову і подивилася прямо в його темні, глибокі очі. Усередині неї більше не було вагань. Тільки випалена пожежею пустка.

— Я йду не дивитися, Каролю. Я йду тримати його за руку, коли мій дар витягне з його голови останню таємницю Перукаря.

***

Тим часом Квартал Червоних Ліхтарів уже здригався від тупоту важких поліцейських чобіт. Молодий детектив Роберт діяв швидко, майже гарячково. Він велів своїм людям перевернути догори дном кожну підворітню, де Агнес могла залишити бодай якийсь слід.

Сам Роберт стояв перед обпаленим фасадом колишнього «Оксамитового кубла». Тут давно ніхто не жив, лише чорні балки стирчали з землі, наче ребра велетенського мертвого звіра. Хлопець стискав у кишені хустинку, яку Агнес колись забула на робочому столі — він сподівався знайти хоч щось, що пов'язувало її з цим місцем.

— Пане детектив! — до нього підбіг один із констеблів, важко дихаючи. — Там, за рогом... Ми знайшли стару годинникову майстерню. Місцеві кажуть, що власник — якийсь Томаш — колись працював у цьому борделі. А годину тому до нього заходила дівчина. За описом — вилита слідча Агнес, тільки в розкішній смарагдовій сукні, яка вся в багнюці.

Роберту наче заціпило. Смарагдова сукня? Агнес ніколи не носила нічого дорожчого за свій формений синій сюртук. Щось ретельно ламало його уявлення про дівчину, яку він, як йому здавалось, знав до найменших дрібниць.

— За мною, — коротко кинув Роберт, витягаючи службовий револьвер. — Оточити підвал. Якщо вона там і якщо вона в заручниках у людей Кантора — стріляти без попередження.

За хвилину двері майстерні Томаша з гуркотом вилетіли від удару поліцейського чобота. Старий годинникар навіть не здригнувся — він просто спокійно сидів за своїм верстатом, розглядаючи нутрощі кишенькового хронометра через лупу.

— Де вона, діду? — Роберт підскочив до нього, притиснувши ствол до дерев'яного столу. — Де Агнес? Ми знаємо, що вона була тут!

Томаш повільно зняв лупу, повернув до детектива своє спотворене опіками обличчя і випустив із рота хмару махоркового диму прямо хлопцю в очі.

— Твоя Агнес, синку, виросла. І пішла туди, де хлопчикам із бляшками на грудях робити нічого, — прохрипів старий. — Вона пішла забирати борг, який Верхнє місто заборгувало Дну п'ятнадцять років тому. І якщо ти справді бажаєш їй добра — повертайся до свого капітана і молися, щоб цієї ночі небо над Аркхемом не впало вам на голови.

Роберт зблід. На столі годинникаря він помітив те, від чого в нього захололо в грудях — маленьку офіційну шпильку від поліцейської краватки Агнес. Вона залишила її тут навмисно. Як знак того, що колишній детектив Агнес більше не повернеться до своєї Варти.