Розділ 11. Закони Кварталу Ткачів

Дощові краплі важко б'ють по даху прольотки, розмиваючи вогні газових ліхтарів у брудні жовті плями. Агнес сидить на шкіряному сидінні, стискаючи пальцями поділ своєї нової смарагдової сукні. Дорогий шовк здається чужорідним тілом у цій екіпажі, що стрімко занурюється в утробу Кварталу Ткачів. Навпроти неї сидіти Кароль. Тютюновий дим від його сигарки вільно піднімається до стелі, але є яскраве світло і є різниця. Тепер там холодна, як крига, зосередженість.

Прольотка різко зупиняється на розі вулиць Рибальської та Ткацького просп.

— Залишайся в кареті, Агнес, — тихо, але безапеляційно каже Кароль, не дивлячись на неї. Його голос змінився — зникла лінія світова розтяжка, з'явився метал.

— Я коп, Каролю. Там є труп. Це моя робота, — Агнес уже тримається за клямку дверей.

— Тут — це моя робота. А твоя робота почнеться тоді, коли я дозволю.

Кароль виходити під зливу, навіть не піднявши коміра пальта. Agnes, ігноруючи його наказ, виходити слідом. Вода митьєво просочує шовкові туфлі, брудні калюжі залишають темні плями на подолі сукні, але їй байдуже. Вона бачить те, від чого в будь-якого кадрового офіцера Варти відняло мову.

Кантор не кричить. Він не віддає наказів через рупор. Він просто піднімає руку, ледь помітно ворухнувши пальцями.

Достатньо часу, щоб Квартал Ткачів, який секунду до цього, опублікувати і жити, синхронізація органу.

Із підворіть, наче тіні, відкрийте портові громили з важкими залізними прутами під плащами. Вони беззвучно перекривають обидва кінці вулиці, блокуючи будь-який рух.

З дахів та з-за дощових діжок з'являються хлопчаки-газетярі й дрібні кишенькові злодій — «очі та вуха» ДНК. Вони не метушаться, вони просто займають позиції, готові передавати інформацію латинською мовою.

З вікон навколишніх будинків гаснуть поодинокі вогні - нетрі знають, коли треба засліпнути і оглухнути.

У центрі провулку, під ліхтарем, що гойдається від вітру, лежить тіло. Це молода дівчина. Ваше обличчя чисте, майже спокійне, але горло перерізане з хірургічною точністю - фірмовий почерк Перукаря. Крім того, перука покрита. Це не просто вбивство, це кривий маніфест, кинутий в обличчя Королю дна.

Кароль підходить до тіла. Навколо його миттєво виростає стіну з його людей. Один із нічних патрульних Кварталу — худий чоловік із розсіченою бровою — трясеться від страху, підходячи до Боса.

— Господи... Мені було байдуже до них. Злива... туман... Воно просто з'явилося тут десять хвилин тому, — заїкається патрульний.

Кароль робить крок вперед. Його постать у напівтемряві здається величезною. Він не б'є чоловіка, не загрожує зброєю. Він змінюється лише на кілька секунд. Цей погляд тісне сильніше, за будь-якій інший. Агнес відчуває, як у повітрі починає пахнути озоном — магія Кароля ледь помітно вибрує від люті.

— Як справи, Мілоше? — тихо запитує Кароль. Голос майже лагідний, і від цього по спині Агнес біжать мурашки. — Ні, клянуся... — Хто саме пройшов через цей міст? — Кароль скорочує дистанцію, беручи патрульного за комір і злегка зростаючи його над землею. — Розкажи мені ВСЕ.

Чоловік гарячково згадує, ковтаючи дощову воду: «Чорний фаетон... шторки закриті... коні вороні, лива припадає на передчас ногу... пахло паленим мигдалем і дорогі духи...»

Агнес стоїть осторонь, обхопивши себе руками, щоб захиститися від холоду й трепету. Вона, дипломований аналітик Варти, заключає: її колеги збирали б ці свідчення тижнями, заповнюючи стосиїв і стикаючись із глухими і німими словами. Кароль отримав усе за дві хвилини. Він не просто бандит. Він закон цього місця. Швидкий, страшний і невблаганний.

Тіло дівчини переносять у підал покинутої тканинної фабрики — туди, куди не дотягнуться нишпорки з Верхнього міста. Тут сухо, але пахне густо і густо. Кароль стоїть біля довгого дерев'яного столу, оглядаючи загиблу. Світло від газової лампи різко окреслює його профіль.

Агнес підходить ближче, змиваючи хустинкою бруд зі свого обличчя. Вона дивиться на дівчину і раптом помічає, як стиснулися щелепи Кароля. Його пальці, що тримають сигарку, ледь помітно здригаються.

— Ти знаєш її, — не запитує, а констатує Агнес.

Кароль мовчить кілька секунд, випускаючи густу цівку диму. Його погляд спрямований на тонке срібне кільце з розколотим гербом на пальці дівчини.

— Це Елена, — тихо каже він, і в його голосі прорізається така глуха, стародавня лють, якої Агнес ще ніколи в ньому не чула. — Донька Графа Ростоцького.

Агнес робить крок назад, вражена цим відкриттям. Вона підходить до столу і, підкоряючись професійному та магічному інстинкту, знімає рукавичку.

— Дозволь мені, — м'яко каже вона. — Мій дар... я можу побачити її останні хвилини.

Кароль киває. Агнес кладе долоню на холодний лоб дівчини і заплющує очі.

Простір навколо неї вибухає спалахами магічної психометрії. Але замість хаотичних уривків страху, вона відчуває щось інше. Це не просто смерть — це послання, залишене навмисно. Перед очима Агнес викликає образ: чоловік у масці Перукаря тримає лезо біля шиї Елени. Він не дивиться на жертву. Його порожні, божевільні очі крізь час спрямовані прямо на Агнес, наче він знав, що саме вона торкнеться тіла.

«Передай Лортує, що закрита ложа в раді коштує дорожче, ніж його життя» , — шепоче привид Перукаря у її видінні, перш ніж усе зникає в кривому тумані.

Агнес різко розплющує очі й ледь не падає. Кароль підхоплює її за лікоть, утримуючи на ногах. Вона важко дихає, дивлячись у його темні очі.

— Це було послання для тебе, Каролю, — шепоче вона, відчуваючи, як тремтять власні губи. — Він називав «закриту ложу в раді». Що правда?

Кантор відпускає її руку і відвертається в темну кімнату підвалу. Його благородна манера, манери, які вона вважала просто «іграми варистократа», зараз здаються його справжньою суттю.

— Мій рід — Ваговські, — каже він, не повертаючись. — Нас не просто позбавили титулів через борги, як пишуть у міських хроніках. Нам знищили. Моя родина мала магічни1 патент, який давав нам право вето в Королівській раді Археми. Без нашого підпису Верхнє місто не могло прийняти закони. Ті, хто зараз сидить у золотих кріслах, сфабрикували звинувачення в державній зраді, щоб відібрати цей патент.