Розділ 9. Ціна шляхетного мовчання

Ранок у Верхньому місті починався за розкладом, який не змінювався десятиліттями: сонце ліниво підсвічувало кришталеві грані Департаменту правосуддя, а магічні очищувачі повітря з тихим сичанням викидали свіжі порції озону. Усе тут виглядало настільки правильним і законним, що аж нудило.

Агнес Вілк увійшла до приймальні лорда-судді Едмунда без жодного попередження, впевнено проігнорувавши переляканого секретаря, який мало не захлинувся своїм ранковим чаєм. На ній знову було її незмінне шкіряне пальто, а кашкети й брезентові куртки Технічної гільдії залишилися в підвалах «Золотого Щура». Тугий «китайський» хвіст був стягнутий металевою спицею так само безжально, як і її думки.

Вона відчинила масивні дубові двері кабінету батька якраз у той момент, коли лорд Едмунд стояв біля панорамного вікна, заклавши руки за спину. Почувши кроки, він різко повернувся. Його шляхетне обличчя, що завдяки магії крові зберігало вигляд сорокарічного чоловіка, миттєво потемніло від гніву. Його зелені очі — точна копія очей самієї Агнес — звузилися.

— Констеблю Вілк, — його голос пролунав як удар льоду об мармур. — Якщо капітан Бартлі не навчив вас етикету та правил субординації, я особисто випишу наказ про ваше переведення на патрулювання портових складів. Звідки така зухвалість?

Агнес не здригнулася. Вона повільно підійшла до його розкішного столу з червоного дерева і, не чекаючи запрошення, витягнула з кишені важкий латунний предмет. З глухим, вагомим стуком вона поставила пошуковий прилад крові прямо на чистий стос судових рапортів. Голка приладу, понівечена вчорашньою парою, безпорадно сіпнулася й завмерла.

Лорд Едмунд застиг. Шляхетна маска на його обличчі на мить здригнулася, оголюючи чистий, концентрований шок.

— Я думаю, ваша світлосте, нам варто пропустити ту частину розмови, де ви погрожуєте мені портовими складами, — сухо і цинічно промовила Агнес, спираючись долонями на край столу й дивлячись прямо в його очі. — Один із ваших «тихих псів» учора ввечері випадково загубив цю іграшку в підвалах Скляного павільйону. Там якраз лопнула парова труба... бідняга дуже сильно обпік обличчя і навряд чи зможе повернутися до служби найближчим часом. Але перед тим, як втратити свідомість, він розповів мені багато цікавого про ваші плани щодо принца Альберта та «особливу кров».

Це був блеф, чистий і прорахований до міліметра. Агент нічого не встиг їй сказати, але Едмунд не міг цього знати.

«Охо-хо, дитино, ти граєш із пороховою діжкою!» — затремтів у її голові голос бабці з персня. «Він зараз викличе гвардію й застрелить тебе прямо тут, списавши все на напад божевільної бродяжки».

«Не застрелить, бабусю. Він занадто боїться, що інформація вже пішла в пресу через Кантора», — подумки відповіла Агнес.

Лорд Едмунд повільно підійшов до столу. Магічний тиск у кабінеті зріс настільки, що кришталеві підвіски на люстрі ледь помітно задзвеніли. Будь-який інший простолюдин уже впав би на коліна під вагою цієї чистокровної аури, але Агнес лише сильніше стиснула зуби. Її власна прихована магія під шкірою засичала, виставляючи невидимий внутрішній щит. Вона стояла прямо, наче залізна паля.

— Ти навіть не уявляєш, у яку могилу ти щойно стрибнула, дівчино, — тихо, майже пошепки промовив лорд-суддя, і в його голосі більше не було шляхетної зверхності — тільки холодна лють хижака. — Якщо Корона дізнається, що Королівська варта має хоч якісь докази проти принца Альберта, це місто заллється кров’ю простолюдинів до самого порту. Я намагаюся врятувати цей бісовий Аркхем від громадянської війни, тримаючи Альберта на повідку компромату. А ти... ти лізеш своїми брудними руками у вищу політику.

— Мене не цікавить ваша політика, ваша світлосте, — Агнес цинічно посміхнулася, і в її погляді спалахнула та сама небезпечна нетрівська іронія, яка так захоплювала Кантора Божевільного. — Мене цікавить «Перукар». Четверта жертва померла на моїй території. І я не дозволю королівському кузену робити прикраси з голів дівчат. Ви дасте мені можливість увійти на маскарад «Сльози Мелюзини». Офіційно. Через парадні двері.

Едмунд глухо, коротко розсміявся. Це був неприємний, сухий звук.

— Запрошення на маскарад для констебля з притулку? Ти збожеволіла. Тебе туди не впустять навіть як прибиральницю без шляхетного імені.

— Тоді ви дасте мені це ім’я, — Агнес зробила крок вперед, і її голос став схожим на удар гільйотини. — Напишіть у паперах, що я ваша далека родичка з провінційних гільдій. Леді Вілк. Введіть мене в залу Скляного павільйону під своєю опікою. Якщо ви цього не зробите... завтра зранку рапорт про латунний пеленгатор і зв’язок Судового департаменту з прикрасами принца Альберта лежатиме на столі у головного редактора «Столичного Вісника». І тоді подивимося, як довго ви втримаєте свій чистий мундир і місце в раді.

Кабінет занурився в таку глибоку, дзвінку тишу, що було чутно, як на площі далеко внизу сигналізує паровий екіпаж. Едмунд дивився на неї, і в його погляді раптом знову мигнуло те саме дивне, розгублене здивування, яке вона помітила вчора. Він бачив перед собою дівчину з нетрів, але її характер, її залізна воля та абсолютна відсутність страху перед вищою магією були... його власними. Вона була занадто сильно схожа на нього, щоб він міг просто її ігнорувати.

Він повільно сів у своє глибоке крісло, не зводячи з неї очей. Його пальці, прикрашені масивними перснями з гербом Ваговських, вистукували повільний ритм по столу.

— Родинне ім’я, кажеш... — тихо промовив він, і на його губах з’явилася хижа, прорахована посмішка. — Ти дуже смілива, Агнес. Або дуже дурна. Добре. Ти отримаєш своє запрошення. Ти увійдеш у Скляний павільйон як леді Агнес Вілк, моя далека племінниця з північних територій. Але пам’ятай: на цьому маскараді Альберт шукатиме саме таку кров, як у тебе. Ти сама йдеш у його пастку. І якщо він зріже твій хвіст разом із головою... я особисто простежу, щоб твоє тіло зникло в каменоломнях без жодного рапорту.