Розділ 7. Фільтри Верхнього світу та технічний бруд

Верхнє місто зустріло Агнес неприродною, майже хворобливою білизною. Тут навіть сонце, що пробивалося крізь гігантські очисні вентилятори, здавалося рафінованим, позбавленим життя. Жодних калюж із бензиновою плівкою, жодного мазутного запаху — тільки стерильний мармур мостових, який щоранку мили мильним розчином з додаванням лавандової олії.

Скляний павільйон зблизька виглядав як гігантська кришталева гусениця, що розпласталася посеред королівського парку. Тисячі скляних панелей, скріплених литими бронзовими рамами, виблискували під блідим ранковим сонцем. Але Агнес знала: уся ця шляхетна краса трималася на горбах простолюдинів і підземних паровій інженерії.

Вона стояла біля службового входу для технічного персоналу, одягнена в грубий робочий комбінезон із товстого сірого брезенту. Її розкішне чорне волосся було надійно сховане під казенний шкіряний картуз майстра Технічної гільдії, а обличчя захищала масивна мідна маска-респіратор із круглими скляними окулярами.

— Ну і потвора, — лаконічно резюмувала бабця в персні, коли Агнес поправила ремінь маски на потилиці. — Якщо твій кримінальний Король побачить тебе в цьому наморднику, його шляхетне серце точно не витримає такого естетичного насильства.

— Головне, щоб мене не впізнав жоден із гвардійців мого батька, — подумки відрізала Агнес, перевіряючи важкий гайковий ключ у глибокій кишені комбінезона. — Для них я зараз просто мовчазний помічник майстра з Кварталу Ткачів.

Документи, які Кароль передав їй через свого портового зв'язкового годину тому, були бездоганними. Навіть королівська митниця не причепилася б до печатки Технічної гільдії, на якій ще не висохло чорнило. Кантор Божевільний умів працювати чисто, коли справа стосувалася його особистих інтересів. Або… коли справа стосувалася її.

— Ей, малий! Чого застиг? Тягни балон із магічним абсорбентом, парові фільтри самі себе не почистять! — прохрипів майстер гільдії, огрядний чолов'яга на прізвище Брокс, чий брезентовий костюм наскрізь просяк запахом машинного масла та махорки. Він і не здогадувався, що під маскою його нового «помічника» ховається детектив Королівської варти.

Агнес мовчки підхопила важкий циліндричний балон, у якому глухо хлюпала блакитна рідина — концентрат магії крові, що використовувався для нейтралізації токсичних викидів із підвальних реакторів. Вага металу звичного різала плече, але дівчина навіть не поморщилася. Життя в притулку навчило її не ділити роботу на чоловічу та жіночу.

Вони спустилися в підвальні приміщення Павільйону. Тут, під розкішними залами, де через два дні вища аристократія мала кружляти в танку, ховався справжній Аркхем. Темні технічні тунелі, викладені грубою червоною цеглою, плакали від конденсату. Величезні залізні труби, схожі на кишки гігантського підземного монстра, вібрували від шаленого тиску пари. Кожні кілька хвилин десь у глибині автоматичні клапани випльовували порції гарячого повітря з гучним, сичачим звуком, від якого закладало вуха.

— Нам потрібен сектор «В-3», — пробурчав Брокс, звіряючись зі старою латунною картою на планшеті. — Там головна вентиляційна шахта, що виходить прямо в королівську ложу Павільйону. Лорди скаржаться, що звідти тягне сирістю. Треба замінити вугільні касети.

Агнес рушила за майстром, уважно фіксуючи в пам'яті кожну деталь. Її завдання було простим і водночас смертельно небезпечним: вивчити схему підземних комунікацій Павільйону, знайти точки доступу до приватних кімнат, де відпочиватиме принц Альберт під час балу, і зрозуміти, як маніяк виносить свої трофеї з закритих заходів.

«Придивися до стін, дитино», — раптом тихо, без жодного гумору мовила бабця в персні. «Тут нещодавно хтось проходив. Справжній аристократ. Магічне ехо аж іскрить у сирості».

Агнес зупинилася біля масивного розгалуження труб. Вона зняла тонку робочу рукавицю і, перевіривши, що майстер Брокс пішов далеко вперед і зник за поворотом тунелю, притиснула оголену долоню до холодної, вологої цегляної кладки.

Її психометрія миттєво відгукнулася. Зелене світло магії на мить пробігло під її шкірою.

Перед очима спалахнув короткий, але чіткий образ: високий чоловік у розкішному білому плащі, підбитому шовком, повільно йшов цим самим брудним тунелем кілька годин тому. Його обличчя було приховане глибоким капюшоном, але в руці він тримав тонкі срібні ножиці з довгими, хірургічно гострими лезами. Він зупинився саме тут, біля вентиляційної труби, що вела вгору, до залів, і зробив глибокий вдих, наче впивався запахом підземної сирості та гару. Його емоційний слід пахнув чистим, концентрованим безумством і… абсолютною впевненістю у власній безкарності.

Принц Альберт уже був тут. Він готував Павільйон до свого полювання.

Агнес відсмикнула руку, і в цей момент з увімкненого респіратора вирвався важкий подих. Вона знала цей слід. «Перукар» обрав Скляний павільйон не просто як місце для танців. Це мала бути його наступна пастка.

— Ей, малий! Ти де там застряг? — долетів із глибини тунелю роздратований голос майстра Брокса.

— Уже йду! — глухо через фільтр респіратора крикнула Агнес, швидко натягуючи рукавицю назад.

Вона рушила вперед, але її серце калатало у грудях, як шалене. Тепер у неї не було жодного сумніву: принц Альберт планує нове вбивство прямо під час маскараду, під носом у всього вищого світу і лорда-судді Едмунда. І єдиний, хто міг допомогти їй зупинити це королівське чудовисько, зараз чекав на її звіт у нетрях, серед бруду та гральних столів «Золотого Щура».