Розділ 4. Лабіринти правосуддя та сімейні реліквії

Будівля Головного судового департаменту височіла над столицею, наче велетенський готичний склеп, витесаний із чорного граніту. Тут, у Верхньому місті, смог не наважувався спускатися на бруківку — його розганяли масивні срібні вентилятори, що працювали на очищеній магії крові й тихо гуділи на дахах, випльовуючи у висоту порції білої, стерильної пари. Усередині панувала тиша, яка зазвичай буває в храмах або на цвинтарях. Високі стіни були обшиті темним дубом, під ногами глушила кроки важка смарагдова килимова доріжка, а з високої стелі звисали кришталеві люстри. Їхнє світло не коливалося від протягів, бо було магічним — рівним, холодним і безжальним до будь-яких недоліків.

Агнес піднімалася широкими мармуровими сходами, відчуваючи себе чужорідним елементом у цьому заповіднику чистокровних. Її прості службові чоботи, хоч і ретельно вимиті від калюжного мазуту, все одно залишали ледь помітні вологі відбитки на світлому камені.

— Дивись, як вилизали все, паскуди, — сухо проскрипів у голові голос бабці. — Наші нетрі за рік не заробляють стільки, скільки коштує оця позолота на перилах. Твій папочка влаштувався з королівським розмахом.

— Цить, бабусю, — подумки відрізала Агнес, проходячи повз двох гвардійців у парадних синіх мундирах. — Мені потрібен лише опис шпильок. Якщо мене впіймають у його кабінеті, капітан Бартлі особисто випише мені квиток в один кінець до каменоломень.

Кабінет лорда-судді Едмунда Вілка-Ваговського розташовувався на самому верху, за масивними подвійними дверима з мореного дуба. Агнес знала графік батька з точністю до хвилини — зараз він мав перебувати на засіданні Королівської ради, де вища аристократія мляво ділила податки з фабрик простолюдинів.

Секретаря на місці не виявилося — мабуть, пішов заварювати лорду дорогий південний чай. Ідеальний момент.

Агнес прошмигнула всередину, тихо прикривши за собою двері. Кабінет зустрів її запахом дорогої шкіри, бджолиного воску та ледь помітним, сухим ароматом старовинного паперу. Величезне панорамне вікно виходило на центральну площу Аркхема, і крізь скло було видно, як удалині, за межами чистого кварталу, здіймаються чорні труби нетрів, затягуючи горизонт звичним копотяним маревом.

На величезному столі з червоного дерева панував педантичний порядок. Срібне чорнильне приладдя у формі крилатого лева блищало у променях світла, а стоси папок були вирівняні під лінійку.

Агнес швидко і безшумно, наче тінь, підійшла до столу. Її пальці в тонких рукавичках почали перебирати документи. «Справа №4. Перукар» — папка з таким маркуванням лежала в самому центрі, закрита на магічний замок-печатку з сургучу. Звичайний констебль не зміг би її відкрити, не знищивши папір, але Агнес не збиралася ламати печатку.

Вона стягнула рукавичку з правої руки. Тонка золота спиця в її високому хвості ледь помітно здригнулася, коли дівчина нахилилася над столом.

«Агнес, не смій. Едмунд — сильний маг. Якщо він залишив там пастку крові, ти згориш», — тривожно шепнув перстень.

«У нас немає трьох днів, бабусю. Кантор чекає», — подумки відповіла вона і притиснула оголену долоню до обкладинки папки, активуючи свою психометрію.

Магія всередині її жил засичала, вириваючись назовні крізь кінчики пальців легким, майже невидимим зеленим сяйвом. Перед очима Агнес миттєво спалахнули образи — залишковий слід того, хто останнім тримав цей папір.

Вона побачила довгі, тонкі пальці її батька, лорда Едмунда. Він сидів за цим самим столом дві години тому. Але поруч із ним... поруч із ним стояла кришталева коробка, в якій на чорному оксамиті лежала та сама шпилька для волосся. Агнес «побачила» її через емоційну пам'ять паперу: витончена прикраса у формі лілії, де кожна пелюстка була виплетена з тисяч мікроскопічних, сріблясто-білих волосин. Волосся леді Евеліни Валевської. Тієї самої вісімнадцятирічної дівчини, яку Агнес знайшла вночі в грязюці.

Але найстрашніше було не це. Психометрія передала Агнес поверхневі думки Едмунда в момент, коли він дивився на цей трофей маніяка. «Плетіння королівського стилю... Мій кузен стає занадто необережним. Якщо Варта дізнається, що ці прикраси робить принц...»

Агнес різко відсмикнула руку, важко дихаючи. Її серце калатало у грудях, як шалене, а зелені очі округлилися від шоку.

— Перукар... — зірвався з її губ хрипкий шепіт. — Це кузен короля. Один із вищих принців крові.

— Дитино, ти жива? — бабця в персні буквально кричала в її голові. — Іди звідти! Негайно!

Агнес хотіла повернутися, щоб кинутися до дверей, але її погляд випадково впав на край столу, де стояла маленька, прихована під купою документів срібна табакерка. На її кришці був вигравіюваний той самий герб терезів, але під ним… під ним Агнес помітила знайому, хірургічно точну лінію розрізу, зроблену колись дуже давно.

Її магія, що ще не встигла заспокоїтися, самовільно смикнулася до табакерки. Агнес мимохідь торкнулася холодного срібла, і нова, стара як світ картина засліпила її розум.

Брудний бордель «Червоний Ліхтар». Запах дешевих парфумів, пороху та гару. Молодий лорд Едмунд стоїть над ліжком, де лежить красива чорнява куртизанка — мати Агнес. Він кидає їй на груди жменю золота і каже: «Ти забагато знаєш про мої справи з королівською родиною, Міро. Цей будинок згорить сьогодні разом із твоїми таємницями. А твоє поріддя піде на дно».

Картина зникла. Агнес стояла посеред розкішного кабінету, її обличчя стало білим, як мармур під її чоботами, а пальці, що стискали край столу, тремтіли від люті.

Вона нарешті дізналася, хто спалив її дитинство.

Раптом з боку коридору пролунали важкі, впевнені кроки лорда-судді, які поверталися назад. Дверна клямка почала повільно опускатися.