Розділ 1. Стягнуті в хвіст проблеми

Кажуть, що аристократи Аркхема пахнуть ліліями, дорогим тютюном і спадковим правом безкарно знущатися з нижчих станів протягом усіх своїх ста п'ятдесяти років життя. Простолюдини ж пахли простіше: дешевим мазутом, фабричним чадом і тривогою встигнути віддати Богу душу до настання скромного сімдесятирічного ліміту.

Але цього вечора Квартал Ткачів пахнув виключно сирим м'ясом і чиїмось дуже дорогим, вишуканим божевіллям.

Агнес Вілк стояла посеред брудної підворітні, глибоко засунувши руки в кишені потертого шкіряного пальта. Накрапав нудний, маслянистий дощ, який у столиці ласкаво називали «копоттю прогресу» — магічні реактори на пару з вугільними фабриками перетворювали тутешнє небо на подібність старої калюжі, в яку хтось невибагливо вилив відро чорнила.

— Ну і сморід, — пролунав у її голові тихий, деренчливий старечий голос. Проте губи Агнес не поворухнулися ні на міліметр. Звук ішов зсередини — від каламутного, навмисно подряпаного персня з сірим каменем на її правому вказівному пальці. — Агнес, дитино, твій покійний дідусь пахнув приємніше, навіть коли тиждень валявся за шинком після перепою. Навіщо ми сюди приперлися серед ночі?

— Нас викликали, бабусю, — так само подумки, не розмикаючи губ, відповіла Агнес. — Офіційна зарплата першої жінки-детектива Королівської варти сама себе в гаманець не покладе. Навіть якщо цей гаманець такий же порожній, як і обіцянки нашого мера.

— Краще б ти знайшла собі багатого лорда з вищого магічного дивізіону, — зітхнула душа старої куртизанки Агнес-старшої, яка квартирувала в артефакті вже двадцять років. — З твоєю фігурою та моїми уроками ти б уже крутила якимсь графом, як циган сонцем. Подивися на свої ноги! Висока, струнка, очі зелені — чоловіки таких бояться, але хочуть до судом у колінах.

— Бабусю, ми це вже проходили, — цинічно відгукнулася дівчина, акуратно переступаючи через калюжу з райдужною бензиновою плівкою. — Закон нетрів суворий і прагматичний, як сокира м'ясника: впустиш одного в ліжко безкоштовно — завтра вся вулиця вишикується під твоїми дверима з повною впевненістю, що має на тебе законне право. Я краще буду копатися в мізках небіжчиків. Вони принаймні не намагаються залізти мені під спідницю і не розпускають руки.

— Твоя правда, — з філософським сумом погодився перстень. — Небіжчики — найнадійніші кавалери. Мовчать, не брешуть і не просять гарячої вечері.

Агнес підійшла ближче до огородження з жовтих стрічок Варти. Констеблі, які топталися біля ліхтаря, побачивши її, незадоволено забурчали, але слухняно розступилися. Її тут щиро не любили. По-перше, жінка, що вже само по собі ображало їхній суворий чоловічий патріархат. По-друге, вихідка з притулку. Ну і по-третє, її звичка помічати деталі, які ці лоботряси благополучно затоптували своїми казенними чоботами, викликала у начальства стійку мігрень.

На сирій, покритій слизом бруківці, притулившись спиною до облупленої цегляної стіни ткацької фабрики, сиділо тіло.

Це була молода дівчина. Навіть крізь шари смогу та бруду було очевидно, що вона з «чистокровних». Дорога сукня з тонкого блакитного шовку, який простолюдини бачили хіба що на вітринах закритих пасажів, була розірвана на грудях. Але увагу привертало зовсім інше.

Голова нещасної була абсолютно, глянцево лисою. Хтось хірургічно точно, акуратними круговими лініями зрізав її розкішне волосся під самий корінь, не залишивши жодного пасма.

— Четверта, — тихо сказала Агнес вголос, присідаючи на навпочіпки перед трупом.

Вона потягнулася до маківки, щоб зібрати тугий, високий «китайський» хвіст, який надійно тримався на металевій спиці — її незмінна зачіска на роботі. Локони — це для леді, які п’ють чай у вітальнях. Детективу в полі потрібен огляд без перешкод.

— О ні, — тривожно пробурчала бабця в персні. — Тільки не знову цей цинічний цирульник. У дівчинки була чудова шкіра... Здається, вона належала до роду, що живе по півтора століття. Біднятка, не дотягнула й до двадцяти.

Агнес зняла тонку шкіряну рукавичку. Її власна магія — таємниця, яку вона ретельно ховала від усього світу з п'ятирічного віку, коли вижила на дні старої скрині з брудною білизною під час погрому в борделі — зараз глухо запульсувала в кінчиках пальців. Це була психометрія. Магія вищого порядку, яка за законами природи могла належати лише лордам. Офіційно Агнес вважалася просто «дівчиною з гарною інтуїцією».

Вона протягнула руку і торкнулася прохолодної шкіри на шиї жертви, очікуючи побачити звичний емоційний попіл — залишкове свічення душі, яке у магів тримається перші кілька хвилин після зупинки серця.

Агнес заплющила очі. І в ту ж секунду її накрило абсолютною, вакуумною порожнечею.

Нічого. Наче з цієї дівчини висмоктали не просто життя, а саму її енергетичну суть. Чисто. До сухого залишку.

— Сліди випалені, — прошепотіла Агнес, і її зелені очі різко розплющилися. — Вбивця не просто користується ножицями. Він знає, як забирати те, що не належить людині після смерті.

— Ба більше, дитино, — раптом сухо і без жодного натяку на колишній жарт шепнув перстень. — За нами спостерігають. І це не ці безглузді констеблі, які зараз думають лише про випивку. Тут пахне дуже великими грошима і тим видом небезпеки, від якого у мене за життя відіймалися ноги.

Агнес повільно випрямила свій високий зріст і, не поспішаючи, повернулася обличчям до темного кутка провулка, куди не діставало світло газового ліхтаря.

З густого туману, ледь чутно стукаючи об бруківку тонкою тростиною зі срібним набалдашником у вигляді щурячого черепа, повільно виходив чоловік. Дорогий чорний сюртук ідеально облягав його широкі плечі, а темна напівмаска закривала верхню частину обличчя, залишаючи видимими лише чітко окреслені, глузливо вигнуті губи.

Кантор Божевільний. Король нічного Аркхема, який тримав у кулаці весь кримінальний синдикат столиці. Чоловік, чиє ім'я шепотіли зі страхом, і чия шляхетна постава зараз кричала про те, що маска бандита — це лише найпростіша з його численних таємниць.