"Кров з молоком"

 «Пізно… Пізно думати. Пізно усвідомлювати, Пізно шукати винних. Пізно прощати і просити пробачення. Пізно любити і ненавидіти. Пізно і боляче. Боляче розуміти, що моє життя зламане. Я спізнилась. Більше немає шансу на виправлення помилок. Я втратила своє життя… Я втратила свій стимул… Я втратила свій Всесвіт, свою Долю. Я втратила щиру Віру, добру Надію і безмежну Любов. Я втратила День і Ніч, Місяць і Сонце. Я втратила все в одну мить. В ту одну прокляту мить… Яка зламала мене. Таку сильну і нездоланну. Моя нездоланність зникла… Пішла разом з моїм Щастям. Моя Сила – померла. Моя Сила лежить у землі… Тепер я – ніхто…»

       ***

««Я боюсь сама себе. Якщо я здолала це, хто-зна, що мене тепер злякає…» - Думала я тоді. А зараз дивлюсь на це і смішно стає. Що могло б бути гірше, можна подумати. Але нажаль гіркі події на моєму шляху не закінчились. Мені здавалося, що це пекло не закінчиться ніколи.»

Вона сумно дивилася у вікно на нічне небо. Хто б міг подумати, що воно буває таким красивим уночі. Мабуть саме в цю ніч на небо вийшли усі зорі і молоденький місяць. Вітер гойдав гілля. А на гілці вона побачила сову.

- Лихо буде!

- Що? – вона відвернулася. Позаду стояла тітка.

- Вибач, не хотіла тебе налякати.

- Яке лихо?

- Кажуть, якщо вночі сова біля хати кує – чекай лиха.

- Ви справді в це вірите? Божевілля якесь.

- Моя мати вірила. Тому і сов не любила. Каже, це вони смерть батька напророчили.

- А що з ним сталося?

- Мати розповідала, що його сильно побили. Я ще зовсім маленькою була, вже й не згадаю яким він був.

- Це просто випадковість. Навіщо звинувачувати птаха у якихось бідах. Це лише випадковість. Повірте, сова тут точно ні до чого.

- Що це? – До воріт під’їхала машина. – хто це в таку пізню пору?

- О Господи… Це він! Як його випустили?

- Ти куди? Ти хочеш до нього вийти? Не треба, може поїдуть.

- Ні! Він точно нікуди не піде. Як він тільки нас знайшов? Я вийду до нього.

- А я ж тобі говорила, що сова не бреше. Почекай, я з тобою – вони вибігли з кімнати, по коридору і вниз до дверей.

- Почекайте мене тут. Якщо що, я вас покличу.

«Я більше не відважна. В цю мить я виходила до нього і зовсім не знала чого очікувати. Я не розуміла як він нас знайшов. Тремтячими руками я повернула ключ і двері відчинилися.»

- Як тебе відпустили? Як ти нас знайшов?

- Дивна ти якась. Ми з тобою 17 років одружені, а ти й досі не зрозуміла хто я? Я вас із під землі дістану, якщо потрібно. Відійди!

- Ти куди? Тобі туди не можна! Стій!

«Кіно. Це просто якесь божевільне кіно. Він побіг в сторону дому. Я кинулася за ним, не можна було цього допустити, але ззаду з машини вибіг якийсь мужик і не дав мені зробити ні кроку в його бік. Він тримав мене міцно. Однією рукою обвив мене а іншою приставив ніж до горла.

- Ти цього не зробиш! Тобі заборонили це робити – сказала я. Він лише хотів мене залякати. Наївний. Я хотіла вирватись, але не змогла. Тим часом мій чоловік піднявся по сходах на другий поверх і забіг в кімнату до сина. Поки той мирно спав, цей божевільний взяв його за руку і потягнув з ліжка на вихід.  Ніколи не зможу забути його переляканий крик, який я добре почула із двору: «Мамо…! Мамо, допоможи…! Матусю!!!».  А я нічого вдіяти не змогла.

 Чоловік прямував просто до виходу, продовжуючи тримати хлопчика.

- Відпусти мене! Мамо, допоможи…!

- Спокійно! Будеш репетувати – гірше буде – стиснув міцніше руку сина і пішов до виходу. А далі втрутилася тітка. Боже, вона герой для мене. Поки той прямував до виходу з моїм сином, тітонька взяла зі столу глечика і дочекавшись влучного моменту, з-за стіни вдарила його по голові. Той миттю схопився за неї і відпустив руку дитини. Тітка взяла хлопчика і відвела в кімнату, зачинивши двері за дітьми вона повернулася, але його вдома вже не було. Тим часом зі мною сталося чудо. Вмить, я відчула постріл, а потім його руки стали мене відпускати. Він впав на землю, на спині й нього була кров. Хтось вистрілив у нього.

- З вами все в порядку? – біля воріт стояв чоловік з рушницею. Але я не мала часу бесідувати з ним. Я побігла додому, де у дверях мене ледь не збив цей божевільний».

- Мамо, як він нас знайшов? – спитала Ліза, нервово ходячи по кімнаті.

- Не знаю. Мене більше хвилює як його випустили.

- Нічого дивного. Я так і думала, що він скоро вийде. Ти наче не знаєш з якими людьми він справи мав. Його навіть за вбивство не посадять ніколи.

- Я так злякався – хлопчик перелякано глянув на маму і сестру.

- Що у тебе з рукою? – вона побачила як він розтирає руку.

- Я…

- Та як що, мамо, цей тиран його там міцно тримав, ледь не зламав її – перебила малого Ліза – як він взагалі міг прийти сюди? Божевілля якесь.

В ту ніч дзвінок у двері перелякав усіх. Хто знову прийшов посіяти біду в цьому домі?

- Я відчиню! – тітка пішла відчиняти двері, а там стояв чоловік.

- Доброї ночі. У вас все гаразд?

- Що ти тут робиш о такій порі?

- Побачив що до вас приїхали якісь бандюгани. І я вирішив втрутитись. А зараз прийшов спитати як ви?

- Уф, заходь швидше. Я зроблю тобі чаю.

- Я сьогодні запрацювався і не помітив як настала пізня ніч. І вийшов на двір, подихати. Бачу до вас якась машина приїхала. Вирішив підійти ближче, а там якийсь чоловік тримає ножа біля вашої шиї. Я вирішив вмішатися. Взяв свою рушницю і тихенько підійшов до вас. Якщо приїде поліція, скажу все як є, він хотів вбити жінку, я побачив і захистив її.

- За це можете не хвилюватися. Ніяка поліція вас не шукатиме. Це мій чоловік. Колишній. Його друзів самих поліція розшукує. Їм не можна з’являтися у відділку.

- Чоловік наставив на вас ножа?