ГЛАВА 4

                     •☆《ЗБОЙ》☆•
      Ніч тягнулася довго.
Занадто довго.
Ми розійшлися по кімнатах, але ніхто не спав.
Це відчувалося навіть крізь стіни.
Я лежала із заплющеними очима.
І слухала.
Тишу.
А потім — звук.
Ледь чутний.
Кроки.
Я різко відкрила очі.
Серце одразу прискорилося.
Кроки були в коридорі.
Повільні.
Рівні.
Я піднялася і тихо вийшла з кімнати.
Світло не вмикала.
Місячне світло з вікна ледь освітлювало простір.
І я побачила її.
Марта.
Вона стояла посеред коридору.
Нерухомо.
Ніби… чекала.
— Марто? — тихо покликала я.
Вона не відповіла.
Я зробила крок ближче.
— Ти не спиш?
Пауза.
І тільки тоді вона повільно повернула голову.
Її очі були відкриті.
Але…
в них не було фокусу.
Ніби вона дивилася крізь мене.
Моє тіло напружилося.
— Ти мене чуєш?
Кілька секунд нічого не відбувалося.
А потім вона тихо сказала:
— Вони вже всередині.
Холод пройшов по спині.
— Хто?
Марта зробила крок вперед.
— Ті, хто не стукають.
Я відчула, як серце б’ється десь у горлі.
— Марто… ти зараз про що?
Вона раптом зупинилася.
І так само різко…
ніби “повернулася”.
Погляд змінився.
Став живим.
— Що? — сказала вона.
Я завмерла.
— Ти… нічого не пам’ятаєш?
Вона насупилася.
— Я щойно вийшла з кімнати.
Тиша.
Я дивилася на неї…
і розуміла — або вона дуже добре грає…
або це вже не під її контролем.

                            ☆{ГЛАВА 5. }▪︎☆
                                •☆《МЕЖА》☆•
   Вранці ніхто не згадав про ніч.
Тобто…
ніхто, крім мене.
Я спостерігала.
За Мартою.
За її рухами.
За її поглядом.
Вона поводилася звичайно.
Навіть занадто.
— Ти щось скажеш? — тихо запитав Сергій, коли ми залишилися на кухні вдвох.
Я не одразу відповіла.
— Ти їй довіряєш?
Він затримав погляд на мені.
— А ти?
Пауза.
— Я хочу, — сказала я чесно.
— Але?
Я опустила очі.
— Але я не впевнена, що вона все ще… тільки вона.
Сергій повільно видихнув.
— Я теж це відчуваю.
Тиша.
— І що ми будемо робити?
Я підняла на нього погляд.
І вперше сказала це вголос:
— Спостерігати.
Пауза.
— І бути готовими…
Я не договорила.
Але він зрозумів.
— Якщо що?
Я кивнула.
— Так.
У цей момент у дверях з’явилася Марта.
— Про що ви?
Ми одночасно повернулися до неї.
І в цю секунду я зрозуміла одну страшну річ:
вона могла чути більше, ніж ми думаємо.
І, можливо…
вона вже знає, що ми сумніваємося.
Марта усміхнулася.
Тихо.
Ледь помітно.
— Нам потрібно вирішувати швидше, — сказала вона.
Сергій напружився.
— Що саме?
Вона подивилася прямо на мене.
— На чиєму ми боці.
Тиша стала глухою.
Я відчула, як всередині щось зміщується.
Ніби земля під ногами вже не така тверда, як раніше.
І в цю мить стало очевидно:
межа вже пройдена.
Назад дороги немає.
І наступний крок…
визначить усе.

                               ▪︎☆{ГЛАВА 6. }▪︎☆
               •☆《НЕ ТОЙ, КОГО БАЧИШ》☆•
     Після тієї розмови все змінилося.
Зовні — ні.
Ми так само сиділи разом, говорили, будували плани.
Але всередині…
щось розійшлося.
Невидимо.
Я більше не слухала слова.
Я слухала паузи між ними.
І саме там починали з’являтися відповіді.
Дмитро став тихішим.
Не різко.
Майже непомітно.
Він менше жартував.
Менше дивився в очі.
І частіше…
зникав на кілька хвилин.
— Ти це теж бачиш? — тихо запитала я у Сергія.
Ми стояли біля вікна.
— Що саме?
Я не відразу відповіла.
— Дмитра.
Сергій трохи нахмурився.
— Він просто напружений. Ми всі напружені.
— Ні, — тихо сказала я. — Це інше.
Пауза.
— Він ніби…
Я підбирала слова.
— …перевіряє, чи ми на нього дивимося.
Сергій мовчав.
Довше, ніж потрібно.
— Ти думаєш, він…
— Я нічого не думаю, — перебила я.
— Я спостерігаю.
І в цей момент двері тихо відчинилися.
Увійшов Дмитро.
— Про що ви?
Його голос був рівним.
Але погляд — занадто уважним.
Я посміхнулася.
— Про каву.
Він дивився ще секунду…
ніби зважував, вірити чи ні.
Потім кивнув.
— Я зроблю.
Він пройшов на кухню.
І тільки коли його кроки стихли, Сергій тихо сказав:
— Якщо ти помиляєшся…
Я подивилася на нього.
— А якщо ні?
Тиша.
І це вже була інша тиша.
                             ▪︎☆{ГЛАВА 7. }▪︎☆
             •☆《ТЕ, ЩО НЕ СТИКУЄТЬСЯ》☆•
      Я почала складати дрібниці.
Як пазл.
Без гарантії, що картинка існує.
Але з відчуттям, що вона вже поруч.
Телефон Дмитра.
Він завжди лежав екраном вниз.
Раніше я не звертала уваги.
Тепер — звертала.
Повідомлення.
Він не читав їх при нас.
Ніколи.
І ще одна деталь.
Він знав більше, ніж мав знати.
— Звідки ти це взяв? — запитала я одного разу.
Він навіть не задумався.
— Логіка.
Я кивнула.
Але всередині вже знала —
це не логіка.
Це доступ.
Того ж вечора я побачила це.
Випадково.
Або ні.
Дмитро вийшов на балкон.
Я пішла слідом…
тихо.
Він стояв спиною до мене.
Говорив по телефону.
Пошепки.
Я не чула всього.
Лише фрази.
— …так, вони поруч…
Пауза.
— …ні, вона ще не зрозуміла…
Моє серце різко стиснулося.
Я зробила крок назад.
Тихо.
Без звуку.
Повернулася в кімнату.
І вперше за весь час відчула не страх.
Чіткість.
Холодну.
Я подивилася на Марту.
Вона сиділа, опустивши очі.
Ніби знала.
Ніби чекала.
І в цей момент пазл склався.
Не повністю.
Але достатньо.
Щоб зрозуміти головне:
ми дивилися не в той бік.
І поки ми боялися того, що може бути в Марті…
справжня небезпека вже була серед нас.