•☆●《ЖІНКА,ЯКА ПОВЕРНУЛАСЯ》●☆•

                              ▪︎☆{ГЛАВА 16.} 
          Кілька секунд ніхто не рухався.
Я стояла у дверях і дивилася на неї. Та сама жінка з фотографії. Трохи старша, але її очі я впізнала одразу.
Спокійні. Сильні.
І дуже втомлені.
Дмитро різко піднявся зі стільця.
— Марта… — прошепотів він.
Жінка повільно подивилася на нього.
У її погляді було щось складне — суміш вдячності, болю і довгих років мовчання.
— Привіт, Дмитре.
Його обличчя зблідло.
— Я думав… ти ніколи не повернешся.
Вона тихо відповіла:
— Я теж так думала.
Я відійшла вбік.
— Заходьте.
Марта зайшла до будинку. Вона рухалася обережно, ніби досі звикала довіряти людям.
Сергій мовчки спостерігав за нею.
Я зачинила двері.
У кімнаті запанувала тиша.
Марта подивилася на мене.
— Ви Марія.
Це не було питанням.
— Так.
— Дмитро говорив про вас.
Я здивовано подивилася на нього.
— Ти говорив з нею?
Він похитав головою.
— Ні… я просто вірив, що колись ти з’явишся.
Марта тихо усміхнулася.
Потім її обличчя знову стало серйозним.
— У нас мало часу.
Сергій нахмурився.
— Чому?
Марта подивилася на нього.
— Бо вони знають, що я повернулася.
Холод пройшов по моїй спині.
— Хто саме?
Вона повільно сказала:
— Люди, які створили той експеримент.
Я сіла за стіл.
— Тоді розкажіть усе.
Марта подивилася на Дмитра.
— Ти вже сказав їй частину правди?
— Так.
Вона кивнула.
— Добре.
Марта зробила глибокий вдих.
— У 2006 році група людей створила проєкт. Вони хотіли змінити людську свідомість.
Сергій нахилився вперед.
— Змінити як?
— Посилити пам’ять. Інтуїцію. Здатність аналізувати.
Я тихо сказала:
— Людський мозок.
— Саме так.
Марта продовжила:
— Але експеримент вийшов з-під контролю.
— Що сталося? — запитала я.
Вона подивилася на свої руки.
— Люди почали… змінюватися.
— Як?
Марта підняла очі.
— Дехто втрачав розум. Дехто помирав.
Сергій тихо сказав:
— А ти вижила.
Вона кивнула.
— Я була єдиною.
У кімнаті стало тихо.
Я відчула, що це ще не все.
— Чому?
Марта подивилася прямо на мене.
— Бо зі мною сталося щось інше.
— Що саме?
Вона відповіла спокійно:
— Мій мозок почав працювати інакше.
— Як?
Марта трохи усміхнулася.
— Я почала бачити речі… швидше за інших.
Я нахмурилася.
— Передбачати?
— Ні.
Вона похитала головою.
— Розуміти.
Дмитро тихо сказав:
— Вона почала помічати те, що інші не бачать.
Марта кивнула.
— Я зрозуміла, що вони збираються зробити.
— Що саме? — запитала я.
Вона відповіла тихо:
— Використати це на людях.
Холод знову пройшов по спині.
— Масово?
— Так.
Сергій прошепотів:
— Боже…
Марта подивилася на мене уважно.
— Тому я втекла.
Я нахилилася вперед.
— І вони шукають тебе, бо ти знаєш правду.
— Не тільки.
Я відчула, що наступні слова будуть важливими.
— Що ще?
Марта тихо сказала:
— Бо я — доказ, що експеримент спрацював.
Тиша в кімнаті стала майже відчутною.
Я повільно сказала:
— Тоді чому ти повернулася зараз?
Марта подивилася мені прямо в очі.
І відповіла:
— Бо вони почали це знову.

      Глава 17.

         Ім’я, яке все пояснило
У кімнаті стояла тиша після слів Марти.
— Вони почали це знову.
Я повільно вдихнула.
— Хто саме?
Марта кілька секунд мовчала. Її очі були уважними, ніби вона зважувала кожне слово.
— Людина, яка керувала проєктом.
Сергій нахмурився.
— У нього є ім’я?
Марта кивнула.
— Є.
Я відчула, як серце почало битися швидше.
— Скажіть.
Вона подивилася на Дмитра.
— Ти пам’ятаєш професора Левченка?
Дмитро різко завмер.
— Ні…
Його голос був тихий.
— Це неможливо.
— Чому? — запитала я.
Він повільно сказав:
— Бо офіційно він загинув.
Марта похитала головою.
— Ні. Він просто зник.
Сергій тихо свиснув.
— Значить, він живий.
— Так.
Марта продовжила:
— І він не відмовився від своєї ідеї.
Я нахилилася вперед.
— Якої саме?
— Створити людей з посиленим розумом.
— І контролювати їх? — запитала я.
Марта кивнула.
— Саме так.
Я подивилася на Дмитра.
— І ти працював із ним?
— Так… але тоді ми не знали, до чого це призведе.
Марта тихо сказала:
— Я була останнім експериментом.
Тиша знову накрила кімнату.
Потім вона додала:
— І тепер він хоче знайти мене.
— Навіщо? — запитав Сергій.
Марта відповіла просто:
— Щоб повторити експеримент.
Я відчула холод.
— Але цього не буде.
Марта подивилася на мене уважно.
— Чому ти так впевнена?
Я відповіла спокійно:
— Бо тепер правда не прихована.
Сергій додав:
— І тепер у нас є докази.
Дмитро подивився на Марту.
— Ми зупинимо його.
Марта мовчала кілька секунд.
Потім тихо сказала:
— Є одна проблема.
— Яка? — запитала я.
Вона подивилася на мене.
— Професор Левченко знає, де ти живеш.
Я відчула, як серце стислося.
— Як?
Марта відповіла тихо:
— Бо він уже шукає тебе.
У цей момент десь на вулиці почувся звук автомобіля.
Сергій підійшов до вікна.
Його обличчя стало серйозним.
— Маріє…
— Що?
Він повільно сказав:
— Думаю, вони вже тут.