☆•《РОЗМОВА,ЯКОЇ Я БОЯЛАСЬ》•☆

                                  ☆▪︎{ГЛАВА 12. }•☆
        Ніч уже давно опустилася на місто, коли я повернулася додому. Світло у вікнах будинку було м’яким і теплим, але сьогодні воно не заспокоювало.
Я стояла біля дверей кілька секунд.
У голові крутилася лише одна думка:
Дмитро знає більше, ніж говорить.
Я відчинила двері.
У кухні горіло світло. Дмитро сидів за столом із чашкою чаю. Він підняв голову, коли почув мої кроки.
— Ти пізно сьогодні, — сказав він спокійно.
Його голос був тихий, але я помітила — він уважно дивиться на мене.
— Була робота, — відповіла я.
Я зняла пальто і повільно сіла навпроти нього.
Кілька секунд ми мовчали.
Потім я сказала:
— Дмитре, мені потрібно тебе про щось запитати.
Він трохи нахилив голову.
— Про що?
Я дивилася прямо йому в очі.
— Ти пам’ятаєш 2006 рік?
Його рука, що тримала чашку, на секунду завмерла.
Лише на секунду.
Але я це помітила.
— Чому ти питаєш? — тихо сказав він.
Я не відводила погляду.
— Тому що я сьогодні знайшла одну стару справу.
Тиша між нами стала густою.
Я продовжила:
— У ній написано, що ти був останньою людиною, яка бачила жінку, знайдену біля річки.
Дмитро повільно поставив чашку на стіл.
Його очі стали серйозними.
— Маріє…
— Скажи мені правду.
Кілька секунд він мовчав.
Потім тихо сказав:
— Де ти це знайшла?
— У старому архіві.
Я нахилилася вперед.
— Хто вона була?
Дмитро провів рукою по обличчю.
— Я не знаю її імені.
— Але ти її бачив.
Він кивнув.
— Так.
Серце в грудях почало битися сильніше.
— Що сталося тоді?
Дмитро довго мовчав.
Потім тихо сказав:
— Вона була поранена. Дуже.
— І?
— Я допоміг привезти її до лікарні.
Я відчула, що він говорить не все.
— І що було далі?
Дмитро підняв на мене погляд.
У його очах було щось, чого я раніше не помічала.
Страх.
— Через два дні вона зникла.
— Ти не знаєш куди?
Він похитав головою.
Але я бачила — це не вся правда.
Я тихо сказала:
— Дмитре… я думаю, вона жива.
Він різко підняв очі.
— Хто тобі це сказав?
— Люди, які бояться її знайти.
Дмитро мовчав.
Я відчула, що ми стоїмо на межі дуже важливої правди.
— Дмитре… — сказала я тихо. — Скажи мені чесно.
Він дивився на мене кілька секунд.
Потім повільно сказав:
— Якщо вона жива…
Він зробив паузу.
— Тоді це означає, що вони досі її шукають.
— Хто «вони»?
Дмитро не відповів.
І в цей момент я зрозуміла одну річ.
Дмитро знає набагато більше, ніж говорить.

Глава 13.

       Фотографія, яка мовчала роками
      Ніч уже була глибокою, але я не могла заснути. Розмова з Дмитром не виходила з голови.
Він сказав мало. Занадто мало.
Але його очі… вони говорили більше, ніж слова.
Я тихо піднялася з ліжка і пішла на кухню. У будинку було тихо. Дмитро вже спав.
Я ввімкнула настільну лампу і відкрила ноутбук.
Стара справа знову з’явилася на екрані.
Фото жінки.
Темне волосся.
Спокійний погляд.
Я дивилася на нього довго. Було відчуття, що вона ніби дивиться у відповідь.
— Хто ти… — тихо прошепотіла я.
Я відкрила наступний файл.
Цього документа я ще не бачила.
«Додаткові матеріали справи»
Я натиснула.
І на екрані з’явилася ще одна фотографія.
Я завмерла.
На ній були двоє людей.
Жінка з тієї справи… і чоловік поруч із нею.
Я збільшила фото.
Серце почало битися швидше.
Це був Дмитро.
Молодший, ніж зараз. Але це точно був він.
Вони стояли біля якоїсь старої будівлі. Жінка усміхалася, а Дмитро дивився на неї так, ніби добре її знав.
Я відчула, як по спині пробіг холод.
— Сергію… — тихо сказала я сама собі.
Я швидко набрала його номер.
Телефон відповів майже одразу.
— Маріє? Щось сталося?
— Я знайшла фото.
— Яке фото?
— Дмитро… і вона.
Кілька секунд на тому кінці була тиша.
Потім Сергій сказав:
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
Я відправила йому файл.
Через хвилину він відповів:
— Це змінює все.
— Я знаю.
Я подивилася на фотографію знову.
— Вони були знайомі.
Сергій тихо сказав:
— А він сказав, що не знає її.
Я зітхнула.
— Значить… він збрехав.
Тиша повисла між нами.
Потім Сергій сказав:
— Маріє, є ще одна річ.
— Яка?
— Я перевірив старі записи після нашої розмови.
— І?
Його голос став серйозним.
— У той день, коли жінку знайшли біля річки… Дмитро був не випадковим свідком.
— Що ти маєш на увазі?
— Він працював у компанії, яка займалася одним дуже дивним проєктом.
Моє серце прискорилося.
— Яким?
Сергій зробив паузу.
— Проєктом, який потім повністю зник із архівів.
— Чому?
— Бо його закрили… після того, як ця жінка зникла.
Я повільно подивилася на фотографію.
І тепер усе виглядало інакше.
Не просто як стара справа.
А як частина великої історії.
Я тихо сказала:
— Сергію…
— Що?
— Мені здається, Дмитро не просто знає її.
Я зробила паузу.
— Він був частиною того, що з нею сталося.
І в цю секунду у коридорі тихо скрипнула підлога.
Я повільно підняла голову.
У дверях стояв Дмитро.
І здається… він чув усе.

                                      Глава 14. 

Правда, яку він приховував
Дмитро стояв у дверях кухні. Світло лампи падало на його обличчя, і я бачила, що він уже не намагається приховувати емоції.
Його погляд був важкий.
— Ти знайшла фотографію… — тихо сказав він.
Я повільно піднялася зі стільця.
— Так.
Серце калатало, але голос я намагалася тримати спокійним.
— Ти сказав, що не знаєш її.
Дмитро зробив кілька кроків до столу.
— Я сказав те, що було безпечніше сказати.
— Для кого? — запитала я.
Він подивився мені прямо в очі.
— Для тебе.
Тиша між нами стала густою.
Я повільно повернула ноутбук до нього. На екрані була фотографія.
— Дмитре… — тихо сказала я. — Хто вона?
Він дивився на фото довго.
Наче бачив не просто картинку, а частину життя, яку намагався забути.
Потім він важко зітхнув.
— Її звали… Марта.
Моє серце здригнулося.
— Значить, у неї було ім’я.
Він кивнув.
— Було.
— І ти її знав.
— Так.
Я зробила крок ближче.
— Як?
Дмитро провів рукою по обличчю.
— У 2006 році я працював у дослідницькому центрі. Офіційно це був медичний проєкт.
— А неофіційно?
Він гірко посміхнувся.
— Експеримент.
У мене всередині все стиснулося.
— Над людьми?
Він мовчки кивнув.
— Над людьми, які погодилися добровільно… або думали, що погодилися.
Я відчула холод по шкірі.
— І Марта була однією з них?
— Так.
Він подивився на фотографію знову.
— Але вона була іншою.
— Що ти маєш на увазі?
Дмитро повільно сказав:
— Вона почала розуміти, що відбувається. Швидше за всіх.
— І?
— Вона хотіла розкрити правду.
Я відчула, як пазл починає складатися.
— Тому її намагалися прибрати.
Дмитро кивнув.
— Так.
— А ти?
Він довго мовчав.
Потім тихо сказав:
— Я допоміг їй втекти.
Я завмерла.
— Що?
— У ту ніч біля річки… це не був випадковий напад. За нею вже полювали.
— І ти знайшов її?
— Так.
Його голос став тихішим.
— Вона була поранена. Дуже.
— Ти привіз її до лікарні.
— Так.
Я нахилилася вперед.
— А потім вона зникла.
Дмитро кивнув.
— Бо я допоміг їй зникнути.
Тиша накрила кухню.
Я повільно прошепотіла:
— Ти врятував її.
Він подивився на мене з болем у очах.
— Я врятував її… але це означало, що вона повинна зникнути назавжди.
— І тепер її знову шукають.
— Так.
Я відчула, що ще одна частина історії досі не сказана.
— Дмитре… — тихо сказала я. — Чому вони бояться її навіть зараз?
Він подивився на мене довго.
Потім сказав те, від чого в мене перехопило подих.
— Бо Марта знає правду про те, що вони зробили.
— Яку правду?
Дмитро зробив паузу.
Його голос став майже шепотом.
— Вона була єдиною, хто вижив після експерименту.
Я відчула, як по спині пробіг холод.
— Єдиною?
Він кивнув.
— І єдиною, хто може довести, що той проєкт існував.
Тиша тривала кілька секунд.
Я подивилася на фотографію.
Тепер усе виглядало зовсім інакше.
— Дмитре… — тихо сказала я.
— Що?
— Якщо вона жива…
Я зробила паузу.
— Значить, вони ніколи не припиняли її шукати.
Він повільно відповів:
— Саме так.
І в цей момент я зрозуміла одну річ.
Жінка без імені була не просто зниклою людиною.
Вона була живим доказом дуже небезпечної правди.