ГЛАВА 10.

☆•《НІЧ,КОЛИ ВСЕ ПОЧАЛО ВІДКРИВАТИСЯ》•☆
Фари другої машини наближалися швидко. Світло ковзало по асфальту мосту, по наших обличчях, по темній воді річки.
Сергій тихо сказав:
— Це вже точно не випадковість.
Чоловік біля машини навіть не повернувся.
Ніби він знав, хто приїхав.
Олена раптом різко схопила мене за руку.
— Слухай уважно, — прошепотіла вона. — У вас дуже мало часу.
— Тоді говори, — сказала я.
Її очі були повні страху.
— Жінка, яку ви шукаєте… вона не повинна була вижити.
Моє серце пропустило удар.
— Що це означає?
— Багато років тому її хотіли прибрати, — швидко сказала Олена. — Але вона втекла.
Сергій напружився.
— Від кого?
Олена на секунду подивилася на чоловіка.
— Від тих, хто боїться правди.
Чоловік зробив ще один крок вперед.
— Олено… досить.
Його голос став холоднішим.
Друга машина зупинилася біля мосту. Двері відчинилися.
З неї вийшли двоє чоловіків.
Я відчула, як напруга різко зросла.
Сергій тихо сказав:
— Маріє, нам краще йти.
Але я не відводила погляду від Олени.
— Скажи головне. Де вона?
Олена швидко прошепотіла:
— Вона не далеко від вас.
— Де саме?
Жінка подивилася прямо мені в очі.
— У місті. Під іншим ім’ям.
Я відчула, як у голові почали складатися шматочки пазлу.
— Вона жива… і живе серед людей?
Олена кивнула.
— Так. Вона змінила все — ім’я, життя, минуле.
Чоловік раптом різко сказав:
— Досить!
Один із людей біля машини зробив крок до нас.
Сергій тихо сказав:
— Маріє… зараз.
Я зрозуміла.
Ми повинні їхати.
Ми швидко побігли до автомобіля. Позаду почувся голос того чоловіка:
— Ви все одно нічого не знайдете!
Я сіла за кермо, завела машину і різко натиснула на газ.
Автомобіль рвонув з місця.
Кілька секунд ми їхали мовчки.
Лише шум двигуна і темна дорога попереду.
Потім Сергій тихо сказав:
— Ти розумієш, що це означає?
Я кивнула.
— Так.
— Вона жива.
— І вона десь поруч.
Я стиснула кермо сильніше.
Але в голові крутилася ще одна думка.
— Сергію…
— Що?
— Він знав, що я слідча.
Сергій нахмурився.
— Значить, він знає про наше розслідування.
Я тихо сказала:
— Або… він знає мене особисто.
Машина їхала темною дорогою до села.
І я відчувала: ця історія тепер стала особистою.

Глава 11.

 Стара справа.
Ми повернулися до відділку вже пізно вночі. У будівлі було майже порожньо. Лише лампи в коридорі світили тьмяним жовтим світлом.
Сергій зачинив двері кабінету і важко видихнув.
— Це була пастка, Маріє.
Я повільно сіла за стіл.
— Можливо. Але Олена сказала правду.
Сергій мовчки дивився на мене.
— Ти впевнена?
Я відкрила ноутбук.
— Вона не брехала. Я це відчула.
На екрані з’явилася база старих кримінальних справ. Я почала вводити запити.
— Якщо ця жінка колись «зникла», — сказала я, — значить її справа повинна бути десь тут.
Сергій підійшов ближче.
— А якщо її спеціально прибрали з бази?
Я зупинилася.
— Тоді це ще цікавіше.
Через кілька хвилин пошуку на екрані раптом з’явився старий файл.
Дуже старий.
2006 рік.
Я відкрила його.
На екрані з’явилося фото молодої жінки.
Темне волосся.
Світлі очі.
Дивний спокійний погляд.
Сергій тихо сказав:
— Це вона?
Я вдивлялася у фото.
— Можливо.
Під фотографією було написано:
«Невстановлена особа. Ім’я не підтверджено.»
Я нахилилася ближче.
— Вони навіть не знали її імені…
Сергій прочитав нижче.
— Тут написано, що її знайшли біля річки. Вона була поранена.
— І що сталося далі?
Я прокрутила сторінку.
І раптом завмерла.
— Сергію…
— Що?
Я показала на текст.
— Дивись.
У справі було написано:
«Жінку доставили до лікарні. Через дві доби вона зникла.»
Сергій тихо свиснув.
— Значить, вона втекла.
— Або їй допомогли.
Я відкрила наступний документ.
І там було те, що змусило мене знову завмерти.
Протокол допиту.
Ім’я людини, яка останньою бачила цю жінку в лікарні.
Я прочитала його вголос:
— Дмитро Коваль.
У кабінеті стало тихо.
Сергій повільно подивився на мене.
— Це… той Дмитро?
Я не відповіла одразу.
Моє серце почало битися швидше.
— Так.
— Твій Дмитро?
Я закрила файл.
І тихо сказала:
— Схоже… що так.
Сергій провів рукою по обличчю.
— Маріє… ти розумієш, що це означає?
Я кивнула.
— Так.
Я знову відкрила файл і подивилася на фотографію жінки.
Тепер усе виглядало інакше.
Наче нитки почали сходитися.
І одна думка не давала мені спокою.
— Сергію…
— Що?
Я тихо сказала:
— Дмитро знав її.
Сергій відповів майже пошепки:
— А може… він знає, де вона зараз.
І в цей момент я зрозуміла одну річ.
Правда починала наближатися до мого власного життя.