☆°●《СВІДЧЕННЯ,ЯКЕ ЗМІНЮЄ ВСЕ》●°☆

                                 { #●ГЛАВА 7.● }
           Ми ще кілька хвилин стояли біля будинку, вдивляючись у темряву між деревами. Ліс знову став тихим, ніби нічого й не сталося.
— Ти точно її бачила? — тихо запитав Сергій.
Я глибоко вдихнула холодне повітря.
— Так. Я не помилилася.
Сергій провів рукою по волоссю і подивився на будинок.
— Тоді вона хотіла, щоб ми її побачили.
Ми повернулися всередину. Кімната знову здавалася порожньою, але відчуття чиєїсь присутності нікуди не зникало.
Я підійшла до столу. Чашка з чаєм усе ще була теплою. Поруч лежав маленький блокнот.
— Сергію… — тихо сказала я.
Він одразу підійшов ближче.
— Що там?
Я відкрила блокнот.
На першій сторінці було лише кілька слів:
«Вони думають, що я мертва. Нехай так і буде.»
Я відчула, як серце вдарило сильніше.
— Це її почерк? — запитав Сергій.
— Я не знаю… але це точно не випадково.
Я перегорнула сторінку.
Там був намальований символ — той самий знак, який ми вже бачили раніше.
А під ним написано:
«Марія, якщо ти читаєш це — значить ти вже близько.»
Я завмерла.
— Вона знає твоє ім'я… — прошепотів Сергій.
— Так…
У цей момент мій телефон різко задзвонив.
Невідомий номер.
Я відповіла.
— Алло?
Кілька секунд була тиша. Потім тихий жіночий голос:
— Не довіряй нікому.
— Хто ви? — різко запитала я.
— Якщо ти хочеш знайти правду… приїжджай сьогодні ввечері до старого мосту.
Зв'язок обірвався.
Сергій дивився на мене уважно.
— Що вона сказала?
— Сьогодні ввечері. Старий міст.
Він зітхнув.
— Це може бути пастка.
Я кивнула.
— Так.
— І ми все одно поїдемо?
Я подивилася на блокнот.
На останній сторінці був ще один напис:
«Правда ближче, ніж ти думаєш.»
Я закрила блокнот.
— Так, Сергію.
— Ми поїдемо.
Бо я відчувала: сьогодні ми зробимо перший справжній крок до жінки без імені.

                                          ГЛАВА 8. 

           •☆《ЗУСТРІЧ БІЛЯ СТАРОГО МОСТУ.》▪︎☆
Вечір повільно опускався на село. Небо стало темно-синім, і перші зірки почали з’являтися над лісом. Дорога до старого мосту була майже порожня. Лише іноді проїжджала машина, і її світло на кілька секунд розривало темряву.
Я зупинила автомобіль біля узбіччя.
Старий міст був попереду. Колись тут проходила стара дорога через річку, але тепер нову трасу проклали трохи далі. Міст залишився майже покинутим.
— Мені це не подобається, — тихо сказав Сергій, виходячи з машини.
— Мені теж, — відповіла я. — Але вона сама призначила зустріч.
Ми повільно пішли до мосту. Вітер хитав гілки дерев, і вода під мостом тихо шуміла.
— Ти думаєш, це вона дзвонила? — запитав Сергій.
— Не знаю… але голос був жіночий.
Ми зупинилися посеред мосту.
Тиша.
Лише річка під нами і темрява навколо.
Раптом десь позаду пролунав звук кроків.
Я різко обернулася.
На іншому кінці мосту стояла жінка. Вона була в темному пальті, а її довге волосся розвівав вітер.
— Ви прийшли… — тихо сказала вона.
Сергій напружився.
— Хто ви?
Жінка повільно зробила кілька кроків вперед.
Світло від ліхтаря впало на її обличчя.
Вона виглядала схвильованою, ніби довго вагалася перед цією зустріччю.
— Мене звати Олена, — сказала вона. — І я знаю правду про жінку, яку ви шукаєте.
Моє серце почало битися швидше.
— Тоді скажіть, — тихо сказала я. — Вона жива?
Олена кілька секунд мовчала.
Потім кивнула.
— Так.
Сергій зробив крок вперед.
— Де вона?
Жінка подивилася навколо, ніби боялася, що хтось слухає.
— Ви не розумієте… за нею полюють.
— Хто? — різко запитала я.
Олена відкрила рот, щоб відповісти…
І раптом у темряві пролунав звук автомобіля.
Фари різко засліпили міст.
Машина зупинилася за кілька метрів від нас.
Двері повільно відчинилися.
З неї вийшов чоловік.
Високий. У темному пальті.
Його голос прозвучав холодно:
— Я ж казав тобі, Олено… не втручатися.
Жінка зблідла.
— Ви не повинні були прийти… — прошепотіла вона.
Я відчула, що все навколо різко стало небезпечним.
Чоловік повільно підійшов ближче.
І тоді я зрозуміла одну річ.
Це був перший раз, коли ми зустріли того, хто приховує правду.

                                   ☆▪︎{ГЛАВА 9. }▪︎☆

                    ☆•《ЛЮДИНА З ТЕМРЯВИ.》•☆
Фари автомобіля різали темряву так яскраво, що на кілька секунд я майже нічого не бачила. Вітер піднявся сильніше, і річка під мостом загуділа глухим шумом.
Чоловік повільно йшов до нас.
Його кроки були спокійними, впевненими. Ніби він зовсім не боявся цієї зустрічі.
Олена зробила крок назад.
— Ти не повинен був приходити… — тихо сказала вона.
Чоловік зупинився за кілька метрів від нас.
Світло фар падало на його обличчя лише частково. Я бачила темні очі і холодний вираз.
— Я попереджав тебе, — сказав він спокійно. — Не втручатися.
Сергій став трохи переді мною.
— Хто ви такий?
Чоловік перевів погляд на нього.
— Це не ваша справа.
Я зробила крок вперед.
— Помиляєтесь. Якщо ви пов’язані зі зникненням тієї жінки — це саме наша справа.
На секунду він усміхнувся.
Але ця усмішка була холодною.
— Зникнення? — повторив він. — Цікаве слово.
Олена нервово стиснула руки.
— Досить… — прошепотіла вона. — Вони мають знати правду.
Чоловік різко подивився на неї.
— Ти серйозно думаєш, що це хороша ідея?
— Вони все одно знайдуть її, — сказала Олена. — Рано чи пізно.
Моє серце почало битися швидше.
— Знайдемо кого? — запитала я.
Олена подивилася прямо на мене.
— Жінку без імені.
Тиша зависла над мостом.
Я відчула, як холод проходить по спині.
— Ти знаєш, де вона? — тихо запитала я.
Олена повільно кивнула.
— Так.
Сергій одразу напружився.
— Тоді скажи.
Жінка глибоко вдихнула.
— Вона не тікає. Вона ховається.
— Від кого? — запитала я.
Олена подивилася на чоловіка, що стояв біля машини.
І тихо сказала:
— Від нього.
Чоловік раптом тихо засміявся.
— Олено… ти робиш велику помилку.
Він зробив крок вперед.
— Ця історія закінчилася багато років тому.
— Ні, — сказала я. — Вона тільки починається.
Він подивився на мене уважніше.
Наче вперше оцінював.
— Ви навіть не уявляєте, у що втрутилися, слідча.
Моє серце пропустило удар.
— Звідки ви знаєте, хто я?
Чоловік трохи нахилив голову.
— Я знаю про вас більше, ніж ви думаєте.
У цей момент Олена раптом схопила мене за руку.
— Вам потрібно йти звідси. Просто зараз.
— Чому? — запитала я.
Її голос став майже шепотом.
— Бо якщо він зрозуміє, що ви вже близько до правди…
— він не зупиниться.
Чоловік повільно дістав телефон і подивився на екран.
Потім сказав спокійно:
— Мені здається, наша розмова затягнулася.
Я відчула, що ситуація стає небезпечною.
І тоді в темряві за мостом раптом з’явилися ще одні фари.
Ще одна машина.
Сергій тихо прошепотів:
— Маріє… у нас проблема.
Я зрозуміла одне.
Ми щойно зайшли набагато глибше у цю історію, ніж планували.