☆•《ТАЄМНИЦІ ПІД СУЧАСНИМ ЛІСОМ.》•☆

                          { •#ГЛАВА 4•}
      Ми йшли вузькою стежкою, що вела в глибинку лісу неподалік села. Вологе повітря обвивало нас, запах хвої і сирої землі змішувався з легким ароматом весни. На деревах ще блищали краплі ранкової роси, а промінь сонця, що пробивався крізь крони, створював дивні тіні, наче хтось спостерігав за нами.
— Сергію… — прошепотіла я, — відчуваєш це?
— Відчуваю… — відповів він тихо. — Наче хтось ховається серед дерев, але не хоче, щоб ми його помітили.
Я зупинилася і прислухалася. Шелест листя здавався дивно ритмічним, майже як шепіт. Кожен звук у лісі ніби підказував: “Іди обережно, вона близько”.
Раптом на землі помітила слід — не людський, а щось схоже на слід невидимої присутності, що лишила тонкий слід у вологій землі. Я нахилилася і обережно провела пальцем по сліду.
— Сергію, подивися… — тихо сказала я. — Вона тут. І вона залишає нам нитку.
Сергій нахилився ближче і шепотів:
— Це неймовірно… Вона могла б залишити знак тільки для нас.
Я відчула, як серце калатає швидше. Минуле, яке здавалося похованим у селі, оживало навколо нас. Кожна тінь, кожен шурхіт листя ставав частиною її таємниці.
Раптом десь у глибині лісу я помітила слабкий промінь світла. Він тремтів і рухався, немов живий. Я присіла, придивляючись, і відчула, що це не просто сонячний промінь — це сигнал від неї, знак, що вона близько.
— Маріє… — Сергій ледве дихав, — якщо вона тут, серед нас, ми маємо бути готові до всього.
— Я знаю, — відповіла я, відчуваючи прилив енергії. — Але тепер ми маємо нитку. І вона приведе нас до відповіді.
Ми рушили далі. Ліс ставав дедалі глибшим, стежка звужувалася, а відчуття містики зростало. Кожен крок нагадував, що ми вже близькі до таємниці, яка змінила не тільки це село, а й життя багатьох людей.
І серед шепоту вітру я почула тихий дзвін у голові — як нагадування: “Вона жива. І вона чекає, щоб її знайшли”.

ГЛАВА 6.

      ▪︎☆☆☆《БУДИНОК СЕРЕД ТИШІ》☆☆☆■
    Ми зупинилися біля старого будинку, який ховався серед густих дерев. Він виглядав дивно: сучасний, але ніби давно покинутий. Стіни були чисті, вікна цілі, але у повітрі стояла тиша, яка тиснула на груди.
— Ти це бачиш? — тихо сказав Сергій.
Я кивнула.
— Тут хтось живе… або хтось не хоче, щоб ми знали, що він тут.
Світло у вікні миготіло, ніби лампа ледь трималася. Я повільно підійшла ближче до дверей. Серце билося швидко, але інтуїція підказувала: ми на правильному шляху.
— Маріє, може викличемо ще когось? — обережно запитав Сергій.
Я похитала головою.
— Ні. Якщо вона тут, ми можемо її налякати. А вона вже залишила нам знаки. Значить, хоче, щоб ми прийшли.
Я обережно постукала у двері.
Тиша.
Ще раз.
Знову нічого.
Сергій обережно натиснув на ручку. Двері тихо скрипнули і відчинилися самі.
— Відчинено… — прошепотів він.
Ми зайшли всередину.
У кімнаті було чисто. Надто чисто для покинутого будинку. На столі стояла чашка з чаєм, ще теплим.
— Вона була тут недавно… — сказала я тихо.
Сергій обережно оглянув кімнату.
— Маріє… подивись сюди.
На стіні висіла фотографія. Стара, трохи пожовкла. На ній була жінка. Обличчя було майже стерте, ніби хтось спеціально намагався приховати його.
Під фото був напис маркером:
«Вона не померла».
Я відчула, як холод проходить по спині.
— Це… не просто підказка, — прошепотіла я.
— Це повідомлення, — відповів Сергій.
Раптом за вікном щось ворухнулося.
Я різко повернула голову.
Між деревами на секунду з’явився силует жінки.
Довге волосся.
Світла сукня.
І вона дивилася прямо на мене.
— Сергію… — прошепотіла я.
— Що?
— Вона тут.
Ми вибігли надвір.
Але ліс знову став тихим.
Нікого.
Лише вітер тихо хитав гілки.
І тоді я зрозуміла одну річ.
Вона не тікає від нас.
Вона веде нас.