Розділ Перший

Червоний диск сонця повільно опускався за горизонт. Ті поодинокі промені, що ще не сховалися, вже давно перестали зігрівати це місце. Вони могли лиш відкидати все довші тіні від безкрайніх барханів кам’яної пустелі. Але згодом і вони згаснуть, розтанувши в загальній темряві ночі. 

Поки ж цим місцем правив вітер. У нього був увесь час світу. Він методично обточував дрібне каміння, поки воно геть не розсиплеться в пилюку. І от так, шар за шаром, він з’їсть всю пустелю. Потрібен тільки час. 

Ледь перебираючи ногами, пустелею плелася тінь. Тіло замотане в старе дрантя, що і одягом було назвати важко. Це був скоріше амулет, спогад старого світу, який вона носила за звичкою, як згадку про те, що було колись. Толку від нього було так само мало. Він не оберігав від холоду, та і саме тіло прикривав погано. Так, кожен порив вітру відчувався як болючий ляпас. Але вона продовжувала йти. 
 
Напевно, якби якийсь мандрівник проходив повз, він волів би якомога швидше забратися подалі. Хтозна-яку заразу можна підчепити від цього бідолашного? Було одразу зрозуміло — цьому тілу вже гаплик. Це ходячий мрець, що рефлекторно загрібає червоний гравій ногами, по дорозі до власної могили. 

Раптом тінь зупинилась. Серце, яке до того ледь відчувалося, зараз почало нестримно битися. Ноги хотіли продовжувати йти, але дивне відчуття змусило тіло заціпеніти. До пересохлого горла підступив ком. 

За одним з барханів напівсліпі очі розгледіли щось, що вибивалось з загальної картини пустелі. Три дерева самотньо стояли там, де на тисячі кроків не було геть нічого живого. 

Першою прийшла думка про міраж. Власний розум часто грався з нею, видаючи бажане за дійсне, та тінь вже втомилася щоразу радісно бігти. Стерті ноги і так нестерпно боліли. Язик рефлекторно провів по обвітрених губах. Хотілося пити. Не злизувати ранкову росу з солоного каміння, а напитися так, щоб потім впасти і померти. А голод... краще не думати про голод. 
 
Однак, вона зробила декілька десятків кроків в бік «оази». Шлунок розчаровано стиснувся, продовжуючи перетравлювати сам себе. Три сухих дерева. Вони померли задовго до того, як тінь почала свою подорож. Тепер це лиш черговий пам’ятник смерті, чергове знущання на її шляху. Тінь гризла б і кору, щоб заглушити голод, та варто було трохи роздивитись дерева, як ставало зрозуміло, каміння було б поживнішим. 

Розчаровано, вона збиралась зробити черговий крок, але не змогла. Щось в цих деревах було не так. Якийсь тонкий нерв глибоко в голові вирішив ожити і почав тягнути за собою інші, викликаючи дзижчання старого спогаду, який тінь намагалася зловити, та їй ніяк не вдавалося.  

Кров в голові почала пульсувати з новою силою. Дихати стало важче. І без того слабке тіло, що ледь трималось на ногах, почало сильніше хилитися в бік землі. Перестало бути зрозуміло, чи то сонце майже зайшло за горизонт, чи це в очах все темніє. Ноги підкосилися остаточно і тінь обійняла холодне каміння. 

                                                                              *****

Холодне повітря обпікало легені. Серце намагалось вирватись з грудей. Хлопець з усіх сил біг, стараючись швидко оминати місцеві дрібні дерева та чагарники. Темніло. Він все частіше чіплявся ногами за щось або отримував довбаною гілкою по пиці. Всі м'язи пекло, але страх гнав його вперед. «Ну давай, ще хоч пару кроків, треба встигнути, поки не стемніло. Треба відбігти подалі» — думка металась в голові, не даючи юнаку зупинитись. Вдалині почулось завивання. Схоже, вовки. 

Він зупинився, перейшов на крок. Його затрусило, а зуби стиснулись до болю в щелепі. Він зняв з поясу меч і невпевнено почав згадувати курс навчання в академії. Сильно краще не стало. «Наче стискання меча сильніше комусь допомагало. Хоча, загубити буде важче. Та й варто було б залишити його в таборі — тоді б ніхто його не шукав. Але і проти місцевих тварин, мабуть, не було жодного шансу. Важкий вибір, але, здається, правильний.» 

«Хоча який тут вибір. Або його вб’є магістр, або повісять за дезертирство, або вовки. Останні, мабуть, найбільш приємний варіант.» Думки трохи заспокоїли його, і він почав розслаблятись, поки в темряві не завили знову. Вже ближче. 

Не чекаючи зустрічі з місцевими жителями, він знову перейшов на біг. Спочатку здалося, що сил побільшало. Та варто було зробити пару кроків, як ноги знову занили. «Треба вижити, треба боротися. Наскільки ж легше було б жити, якби комусь не захотілося послухати п’яне бурмотіння магістра під його наметом...». Але шанс ще був, і він продовжив. Жнива ще не почалися. 

Він зовсім не помітив, як темрява закутала це місце, і сонце розтануло десь далеко серед дерев. На ліс повільно опускався туман. Щось древнє прокидалося в цьому лісі, заливаючи і без того непроглядну темряву сірим маревом. Вовків більше не було чути. Чи то від тиші, чи від холоду, що приніс туман, хлопець неприємно здригнувся. Бігти стало неможливо.  

Коріння постійно чіплялося за ноги, гострі гілки впивались в шкіру, від чого лляна сорочка стала схожою на решето. Його важке дихання пробивалося крізь навколишню німоту. Це було єдиним доказом, що це не якийсь страшний сон, хоч як сильно йому хотілося б зараз прокинутися десь у казармі. Але ліс не хотів його відпускати. 

Важко було розгледіти бодай щось попереду. Ще й садна на шкірі жахливо свербіли. «Схоже, вліз у сраний плющ... Тепер тиждень чесатимусь. Якщо доживу. Солдати навряд знайдуть мене у цій темряві. Треба заспокоїтись, поки не встряг у ще якесь гівно» 

Чухаючи руки, хлопець запізно побачив тьмяне світло попереду. Десь між деревами мерехтіло невеличке багаття. «Не думаю, що це хтось з солдатів. Не чув, щоб ще хтось дезертирував, та й навіщо? Можливо, місцеві? Але які місцеві? До найближчого села півдня ходу, та й живе там півтори каліки. Певно, якийсь мисливець чи лісник вирішив перепочити. Треба підійти ближче і роздивитись». Думки в голові хлопця заметушилися, та втома і шлунок, який вирішив нагадати про себе, підштовхнули до «правильного» вибору. Він послухався.