Жниця-художниця

вся версія

То жниця. То художниця. То жниця-художниця...

Часом доводилось грати інші ролі: романтично-деструктивні,

безглуздо-раціональні, кінестично-психосоматичні, головні-преголовні та просто

ролі з натовпу…

Художниця була не від слова «худо». Любила кольори, хоча частенько й бувало

худо. Це худо заставляло вити, блискати блискавицями в очах, кричати писком

та безмовно всередині себе, громовицею зносити все навколишнє.

Жниця пожинала посіяне раніше. Згодом сіяла те, що найкраще проросло.

А потім знову жала…Сіяла-жала, жала-сіяла й так по колу.

З часом жниця-художниця придбала собі нові фарби. Вони ходили поруч.

Тримали оборону, додавали сили, обіймали та посміхом встеляли шлях.

Хтось був яскраво-червоним та базовим, з елементами основ любові.

Хтось дарував присмак мандаринок своїм помаранчем.

Хтось був просто жовтим щастячком поруч.

Вельмишановний зелений: той, що гармонізував низ з верхом, матеріальне та

духовне, зло з добром теж супроводжував кожен крок.

Блакитний додавав звуку до малюнку голосом птахів.

Синій з фіолетовим дарували мудрості її малюнкам.

Чорний просто був, бо без нього ніяк…

Фарби лягали на малюнки просто й мелодійно. Жили своїм життям на них.

Співали свою кольорову пісню.

Тим часом замурзане фарбами мордисько жниці-художниці дарувало світові

посмішку. А потім дві й три. Зрештою, всі сто сімнадцять на раз.

Подобається

#4779 в Фентезі
#2901 в Молодіжна проза

Відредаговано: 11.11.2018