То жниця. То художниця. То жниця-художниця...
Часом доводилось грати інші ролі: романтично-деструктивні,
безглуздо-раціональні, кінестично-психосоматичні, головні-преголовні та просто
ролі з натовпу…
Художниця була не від слова «худо». Любила кольори, хоча частенько й бувало
худо. Це худо заставляло вити, блискати блискавицями в очах, кричати писком
та безмовно всередині себе, громовицею зносити все навколишнє.
Жниця пожинала посіяне раніше. Згодом сіяла те, що найкраще проросло.
А потім знову жала…Сіяла-жала, жала-сіяла й так по колу.
З часом жниця-художниця придбала собі нові фарби. Вони ходили поруч.
Тримали оборону, додавали сили, обіймали та посміхом встеляли шлях.
Хтось був яскраво-червоним та базовим, з елементами основ любові.
Хтось дарував присмак мандаринок своїм помаранчем.
Хтось був просто жовтим щастячком поруч.
Вельмишановний зелений: той, що гармонізував низ з верхом, матеріальне та
духовне, зло з добром теж супроводжував кожен крок.
Блакитний додавав звуку до малюнку голосом птахів.
Синій з фіолетовим дарували мудрості її малюнкам.
Чорний просто був, бо без нього ніяк…
Фарби лягали на малюнки просто й мелодійно. Жили своїм життям на них.
Співали свою кольорову пісню.
Тим часом замурзане фарбами мордисько жниці-художниці дарувало світові
посмішку. А потім дві й три. Зрештою, всі сто сімнадцять на раз.