Жк Веселка

Частина 20. Колобок-кур'єр

Пошта в ЖК «Веселка» працювала так само, як працює все, що вигадували без плану: щоранку хтось щось кудись носив, іноді воно доходило, іноді ні, а іноді доходило, але до зовсім іншого адресата.

Антон дізнався про це на шістнадцятий день, коли о восьмій ранку отримав листа, адресованого Ядвізі Іванівні, потім листа, адресованого Мишці, потім листа, адресованого «тому, хто сидить на лавці» (їх було двоє), потім три листи, адресовані «Господарю», і ще один, адресований «Усім, кого це стосується».

Він розклав їх на столі в кабінеті й з подивом розглядав. Листи були різні: білі, жовті, сині, один навіть у конверті з листка латаття. Один пах м'ятою, інший копченою рибою, третій чомусь димом. Почерки варіювалися від акуратного каліграфічного до такого, наче писали лапою з розгону.

— Абраме Кузьмичу, — гукнув Антон. — Це у нас така система доставки?

Абрам, що саме сидів над рахунками, підвів голову й побачив стос.

— Ага, — стримано сказав він. — Це кажан.

— Знову?

— Він сьогодні був у настрої.

— У якому?

— У хаотичному.

Антон узяв перший конверт, на якому виднівся напис: «Для того, хто любить лілії». Нижче стояла приписка: «Якщо вас тут нема, віддайте найближчому».

— Скільки з цих листів дійшли куди слід?

— Приблизно третина.

— А решта?

— Решта дійшли... туди, куди могли.

— Це нормально?

— У нас так ведеться з незапам'ятних часів, — зітхнув Абрам. — Кажан літає вночі, іноді в темряві не бачить номерів, іноді читає їх догори ногами. Коли в мене зникла дуже важлива повістка, я знайшов її через місяць у кишені Скарбника, який був переконаний, що це подарунок.

— Подарунок?

— Він її їв.

— Що?

— Вона була на рисовому папері. Скарбник вирішив, що це різновид пряника.

Антон потер перенісся.

— Треба щось змінювати.

— Я теж так вважаю, — відповів Абрам. — Для цього я вже звернувся до одного кандидата.

— Кого?

— Побачите.

Побачив він, і досить швидко.

Бо рівно о дев'ятій у вікно кабінету, не стукаючи, не питаючи дозволу, влетіло щось кругле золотисте, підскочило на підвіконні, відбилось від шафи, вдарилось у люстру, зісковзнуло на килим, покотилось по підлозі й зупинилось рівно біля ноги Антона. Воно тяжко дихало, нерівно, у розпачі, і волало тоненьким голоском:

— **Я від бабусі втік! Я від дідуся втік! Я від зайця втік! Я від вовка втік! Я від ведмедя втік! Я від лисички втік! Я від Бобіка втік! Я від Чахлика втік! Я від ліфта втік! Я...**

— Колобку, — спокійно сказав Антон.

— **...я від дошки втік, я від...**

— Колобку!

Колобок зупинився, захекався й підняв очі. Він був круглий, рум'яний, трохи опуклий, із двома кумедними чорними родзинками замість очей і крихітною посмішкою, виведеною, здавалось, цукровою пудрою. Волосся в нього не було, зате верхівка блищала, ніби її змастили олією. На боці білів конверт, який намертво прилип до золотистої скоринки.

— Доброго ранку, — привітався він захеканим голосом. — Колобок, кур'єр. Терміново! Для управдома!

— Це я.

— Ага! Хух! — Колобок радісно підстрибнув, і конверт, нарешті відлипнувши, злетів на стіл. — Лист від Дракули!

— Що там?

— Не знаю! Я не читаю чужих листів! Я їх тільки котю!

— Тобто носиш?

— Котю! Котячи! Закочую!

Абрам, який спостерігав це, не втримався й вигукнув:

— Антоне Сергійовичу, дозвольте представити: наш новий швидкий кур'єр! Ми зарахували його вчора ввечері на посаду з окладом у два пиріжки на тиждень і правом утечі.

— Правом утечі?

— Це спеціальна пільга.

— Він і так втікає.

— Тепер офіційно.

Колобок прямо сяяв.

— Я найшвидший! — заявив він. — Я з будь-якого кінця комплексу за три хвилини! Бабуся казала, що я швидкий, як вітер!

— А дідусь?

— Дідусь казав, що я катаюсь, як навіжений.

— Він не помилився.

Антон узяв лист від Дракули, розпечатав і прочитав:

«Шановний господарю! Висловлюємо щиру подяку за гостинність. Просимо повідомити, чи можна влаштувати щомісячне засідання Товариства Нічних Мешканців у підвалі. Вносимо пропозицію: чайна церемонія з пиріжками й сочниками. P.S. Ваш кур'єр тричі пролетів повз мої двері й двічі повз вікно. Він, здається, не вміє зупинятись. Просимо перевірити. З повагою, Дракула Другий».

— Він не вміє зупинятись, — повторив Антон.

— Я зупиняюсь! — обурився Колобок.

— Коли?

— Коли доїжджаю.

— До чого?

— Ну... до стіни.

— До стіни?

— Або до дверей. Або до Бобіка. Або до сходів. Або, як минулого разу, до ліфта.

Антон співчутливо хитнув головою.

Наступна проблема виникла вже за годину.

Коли Антон спустився у вестибюль, там уже стояв гамір. Біля стіни, на якій був вивішений напис «Пошта "Веселка" (тимчасово)», стояли двоє: Колобок, що нервово крутився на місці, та кажан, який висів на карнизі догори ногами й дивився на супротивника з виразом глибокої, прихованої образи.

— Ось він, — вигукнув кажан тонким, ображеним голосом. — Ось цей!

— Що знову сталось? — зітхнув Антон.

— Мене замінюють!

— Ніхто тебе не замінює.

— Замінюють! Я ж бачу! Тепер усі листи йому!

— Не всі, — спробував заспокоїти Антон. — Просто денні.

— А я?

— А ти нічні.

— А хто нас розсудить?

Кажан розправив крила й урочисто, на весь вестибюль, оголосив:

— Вимагаю поєдинку!

— Чого? — вигукнув Колобок.