16/10/22

  Знаєте, напевно в кожного з нас хоч раз в житті бувало таке, коли лежиш вночі у своєму теплому і затишному ліжку, ліхтарі на вулиці вже згасли, і тільки самотній цвіркунчик наспівує свої цвіркунові мотиви. Ти вже майже заснув, і тут бац! І починається це "бац" з фрази "А що, якщо..?". Ось і тоді це "А що, якщо" не дало мені заснути. Я все ворочився і ніяк не міг вигнати це питання з моєї голови. І напевно це і розбудило чутливого до буль-якого шуму Лохматого:

— Чого не спиться? — сонним і хриплим голосом проворчав він.

— Та ось питання в голову засіло, ніяк вилізати звідти не хоче.

— Що за питання? — позіхнув Микола.

— Я тут роздумував на тему цих спор і грибів і згадав, що біля "інкубаторів" постійно літали якісь мухи і ти сказав, що можливо вони типо запилюють ці гриби, але ж з підручників шостого класу біології я знаю, що грибам не потрібне запилення, комах вони приваблюють виключно для того, щоб розносити свої спори ефективніше. Але цим грибам не потрібні рознощики, бо вони і без цих комах прекрасно поширили свої спори аж з самої Республіки Малаві. З цього випливає питання: чому ці комахи прилипли саме до "грибників"?

— Ну тут все логічно, боєць. Спори тих грибів, що росли на "грибниках" приваблюють цих комах для того, щоб вони гніздились у тілі мерця. Бо їх яйця — це чудова їжа для "кислотників". Спори мутували для того, щоб на заражених почали з'являтись гриби, котрі в свою чергу зможуть привабити цих комах, які зможуть відкласти в трупі яйця, якими зможе живитись "кислотник", який в свою чергу для чогось потрібен тому, хто ці спори з самого початку розпилив.

— Тобто йому потрібні були саме "кислотники"..цікаво для чого?

— Ось завтра і дізнаємось. А тепер спати.

  Поворочившись ще пару хвилин, я знов запитав:

— А чому ми раніше не заразились цими спорами? Адже джерело було прямо в країні.

— Так, воно було тут з самого початку існування нашої планети, але воно було приховане..можливо знаходилось під землею, а коли наші вчені його розкопали і деякі з них заразились, вони зрозуміли, що зробили помилку, і вирішили залишити все так, як є. Але від цього стало тільки гірше. Село Буркут не просто так покинуте..

— А що там сталося?

— Раніше Буркут був процвітаючою долиною, куди приїжджали Леся Українка, Іван Франко, Василь Стефаник і інші відомі люди тільки заради мінеральної води, що мала цілющі дії. Але через війни воно занепало, про нього почали забувати. А потім кладовище загиблих у Першії Світовій зрівняли з землею і побудували нові бараки для лісорубів. Після цього ці лісоруби почали скаржитись на дивні і страшні тіні, що з'являлись у лісі вночі, на світло від свічок, що мерехтіли у вікнах покинутих будинків і на всіляку чортівню, що різко почала там жити і ніби намагалась спровадити звідти тих лісорубів. Ну у них вийшло. Село покинули. Але я не маленький хлопчик, котрий буде свято вірити в те, що розгнівані душі загиблих у війні, розлютились і почали там наводити шум. Я більше схиляюся до того, що ті спори, які на той момент були ще приховані під землею, через будівництво і зніс кладовища у маленькій дозі почали просачуватись на поверхню, визиваючи галюцинації, як слухові, так і зорові. Тому коли один з лісовиків траванувся і почав бачити тіні і світло від свічки, де його бути не може, інші це підхопили і понеслось. Там навіть без галюценогенів, при великому бажанні можна щось побачити, якщо сильно закортіти. Нам всім доволі легко навіяти іншим те, що ти дійсно бачив чи чув, особливо якщо говорити про це з серйозним хлебалом, бо перший, хто нанюхався спор дійсно це бачив, що тоді вже говорити про те, що ми настільки легко можемо вдовбити в собі в голову те, що там реально щось є. Ось наприклад якщо я зараз тобі скажу, що о-он в тому кутку, біля шафи стоїть якась невідома херня, ти повіриш мені?

— Ні.

— Це ти мені так сказав, а насправді ти будеш усю ніч вглядуватись туди і твоя підсвідомість буде малювати різні силуєти монстрів, знаходячи там очі, голову і тіло. Що ж..надобраніч. — він відвернувся до стінки і солодко засопів, а я як бовдур почав пялитись у той сраний кут і дійсно почав бачити силуєт. Ця ситуація була схожа на те, коли при денному світлі твій стілець, на котрий ти складував речі, виглядає нормально, а вночі перетворюється на страшну лють, що ось-ось тебе зжере.

  Все ж таки заснувши, я побачив сон..дуже старий сон: в ньому було життя до епідемії. Щасливе життя. Безтурботне таке.. мені б зараз ті проблеми, котрі тоді здавались мені такими складними, а не все це..а коли я прокинувся, в голові крутилась лише одна думка: "життя вже не буде таким як раніше". І від цієї думки стало так сумно. Сонце ще не встало. Набігли хмари, але дощу не повинно було бути.

  "Миколи ніде немає" — була інша моя думка. Вскочивши в одних трусах з ліжка, я почав носитись по апартаментах, поки не знайшов його на кухні, готувавшого сніданок з бутриків і салату, овочі для якого він взяв з нашої сумки-холодильника. На ньому був халат пастельного блакитного кольору, а на ногах білі капці, які були в цьому номері.

— О, вже прокинувся? Чого так рано? Всього п'ята ранку, на вулиці ще темно. 

— Не знаю, сон поганий приснився і передчуття якесь в мене не хороше ще з вчорашньої ночі.

— Ну якщо вже прокинувся, то одягайся, я сніданок вже зробив. І на тебе чекає серйозна розмова.

  Після цієї його фрази серце заколотилось з подвійною швидкістю, а погане передчуття посилилось в міліон разів. Я почував себе маленьким хлопчиком, що гуляв на вулиці нічого не підозрюючи, а потім йому подзвонила мама і сказала, що коли він повернеться на нього чекає серйозна розмова. І все. Хлопчик вже не може нормально гуляти. Він тільки і думає про цю розмову і намагається згадати де ж він все таки провинився. Ось і тоді я не міг робити базові речі нормально: все валилось з рук, які постійно тремтіли, я перечепився через тумбу, коли надягав джинси і впав, ледве не зламавши собі шию, а коли сів їсти бутер, трохи не поперхнувся хлібом. Врешті решт доївши, я витріщився на Лохматого з вижидальним поглядом і став чекати.