15/10/22

Остаточно я прокинувся коли Лохматий почав боляче пихати мене ліктем по ребрах. Відкривши очі, я хотів було сказати йому парочку лагідних, але побачивши, що він, приклавши вказівний палець до губ, показав на швидко наближаючийся вказівник, на якому білим по синьому було написано "Наталівка", я рішуче кивнув в знак розуміння і тихенько повернувся на дев'яносто градусів вліво, щоб подивитись на, як я і думав, мирно сплячу і нічого не підозріюючу, Катерину. На серці щось защімило. Я розумів, що ми робимо щось не те, щось дуже не правильне і егоїстичне, але разом з тим я прекрасно розумів: розгнівай я Лохматого своїм дурним вчинком, він кине і мене, віддасть "Солітарам", так же, як і подругу свого дитинства — не роздумуючи, бо в нього холодне серце і ясний розум. Він керується не почуттями, а звилинами свого мозку. Знаєте, саме з цього моменту я почав його боятись..щось тріснуло і зламалось в мені..напевно, то була картинка гарного світу, де люди кохають, мріють і живуть. В новому ж світі не було місця ні коханню ні мріям..а живим...живим тут взагалі було не місце. На мене нахлинуло щось нове, не страх, і навіть не жах..це була люта панічна атака. Перша за все моє життя. Це було дуже страшно. 

  Знаєте, жах або страх — це коли ти бачиш, чого боїшся, а панічна атака — це коли тобі до зупинки серця страшно, але небезпеки ти не бачиш. Це можна порівняти з тим, коли в комп'ютерній грі грає тривожна і нагнітаюча музика, але монстра немає. З панічною атакою все теж саме, але в реальному житті. Тебе починає трясти, серце колотиться, з неймовірною швидкістю перекачуюючи кров по твому збентеженому чимось невідомим, тілу, голова паморочиться, п'яна від такої великої кількості кислороду в твоєму мозку, через гіпервентиляцію легень, очі бігають по сторонах, в надії на те, що знайдуть джерело такого сильного страху, але коли не можуть його знайти, починають сльозитись через дику думку, яка постійно крутиться в твоїй голові: "ТИ ЗАРАЗ ПОМРЕШ", а в грудях починає щось колоти..це серце, котре вже не витримує такого навантаження. Тоді я дуже хотів втратити свідомість, щоб не відчувати цього, але не міг.. єдине, що я міг, це озиратись по сторонах, іноді хватаючи Лохматого в розмитий силует, через сльози.

— Боєць, що таке? Що трапилось? — стурбованим шепітом спитав він.

— Я помираю! Твою ж! — я схопився за серце і почав задихатись.

— Що? Ні-ні, ти не помираєш, все добре, дихай. — зрозумівши, що зі мною таке, він взяв мене за підборіддя і повернув моє лице на нього.

—Дивись на мене. — дивлячись, що мої очі все ще бігають, налякані цим страшним почуттям, він зупинив машину, вийшов з неї, відкрив двері з моєї сторони, взяв мене за руку і витягнув з сидіння.

— Я сказав..дивись на мене!  — він дав мені ляпаса. — ось так..тихо. Дихай зі мною, все добре. Вдих...ви-идих...вдих...ви-идих. Краще?

— Ні, ні не краще! Допоможи мені, Лохматий, зроби щось! — в мене почалась істерика.

— Які ти бачиш навколо себе зелені предмети?

— Га?..А. М-машина, гілки на ялинк-ках, мм, ее..п-портфель під моїм с..сидінням.

— Пішли порахуємо скільки гілочок на ялинці. — кропітливо взявши мене за руку, він повів мене до маленької ялинки, що стояла на узбіччі.

— Рахуй. — побачивши, що я рахую про себе, він додав  :— Рахуй, щоб я чув.

— А..од-дин, два, т..т-три... — я рахував так до п'ятидесяти шести, поки мене дійсно не попустило.

— Вже краще, боєць? 

— Мг..що зі мною було?

— Це називається панічна атака. В мене таке частенько, я вже навчився боротися з нею, а ти, як я бачу, новенький. Що ж, ласкаво просимо в наші ряди! А чого ти взагалі розпанікувався? Про що ти таке подумав?

  Я не знав, що відповісти..сказати йому правду: що злякався його і того, що він може зі мною зробити і, можливо, поплатитись за це, чи збрехати і всеодно жити у страху, прокидаючись, в надії на те, що на мене не напрямлена рушниця? 

— І якщо в тебе є якісь секрети від нас, або особисто від мене, поділись. — прозвучала в мене в голові фраза Миколи, сказана учора. І я вирішив поділитись:

— Це через тебе.

— Що..? Я щось зробив не так? Чому я викликаю в тебе панічну атаку?

— Бо ти вб'єш її..— повернувшись до вікна заднього сидіння, я побачив Катрю, котра досі спала, — ти придумав це і я знаю, що такі люди як ти, роблять все за тими правилами, котрі самі для себе встановили, і якщо ти вже задумав щось зробити, ти це зробиш..навіть якщо мова йде про життя не просто лівої людини, а подруги твого дитинства! А що ж тоді виходить? Ти і мене можеш ось так викинути, якщо я стану тобі не потрібен? Мені лячно від твоїх думок і планів. Я боюсь тебе. Боюсь, що стану непотребом.

— Не кажи так..— тепер і його голос почав тремтіти, — ти думаєш мені від цього добре? Ти думаєш я цього хочу? Ти думаєш, що мені не бридко дивить у дзеркало і бачити там монстра?! Ти думаєш я вб'ю тебе при будь-якій зручній нагоді?! 

— Так.

— А ось це було боляче..я не хотів, щоб ти був про мене такої думки..але повір, я ніколи не скривджу тебе. Якщо б мені дали вибір: вбити тебе чи себе, я б не роздумуючи вибрав би другий варіант..

— Добре..ні, тобто це не добре, але дякую, хоча, чи зміг би я потім жити з такою утратою?

— Це зараз не так важливо, важливо те, що я дуже хочу, щоб ти пообіцяв, що більше ніколи про таке не подумаєш! Я не хочу, щоб єдина дорога для мене людина, боялась мене. Добре..? 

— Добре, але ти ж не поміняєш свого плану щодо Катерини?

  Він лише подивився в землю, тяжко зітхнув і сказав:

— Хочеш я покажу тобі один цікавий психологічний прийом, завдяки якому, тобі буде легше прийняти себе таким, яким ти потрібен цьому новому, суровому світові? Ось дивись. Уяви: ти ідеш по вулиці, попереду тебе іду я, ти мене не знаєш, як і я тебе. Раптом в мене з куртки випадає гаманець. Твої дії?

— Ну..я наздожену тебе і поверну тобі гаманець.

— Добре, а тепер поміняємо ситуацію: ти все так само ідеш по вулиці, знаючи, що за слідуючим поворотом тебе чекають дуже серйозні люди, котрим ти заборгував дуже серйозну суму, а тут іду я, в котрого випадає гаманець. Ти його відкриваєш і розумієш, що там лежить саме та сума, котра тобі потрібна, щоб повернути борг. В іншому ж випадку, вони тебе вб'ють. Так ось питання: вкрав би ти ці гроші? Тільки відповідай чесно. Не для мене, а більш для себе.