13/10/22

  Я прокинувся вбитим.  В переносному значені, звісно, але тоді я відчував себе саме так..та, і чому тоді? Мені і зараз херово..я не хочу їсти, говорити, слухати, плакати, чистити зуби, боротися із цим злим світом, я хочу померти, бо я знаю, що це я вбив його і я повністю заслуговую на це. Лохматий намагається мене підтримувати, але його слова роблять лише гірше. Хочеться вірити в те, що час лікує, але ми всі прекрасно знаємо, що це не так..час не може вилікувати, він може тільки навчити жити з болем: прокидатися і засинати з розумінням того, що твоє життя — не гра, яку можна пройти ще раз на останньому збереженні файлів, що все те, що трапилось не можна повернути назад. Час може тільки змінити тебе: зробити твоє сердце грубішим, а почуття змусить втратити свою житездатність і перетворитися в ком, що здавлює твоє горло, не дає нормально дихати і говорити і плакати ти вже більше не зможеш..єдине, що могло вивільнити твої емоції назовні — були сльози, але втративши навіть цю можливість, ти повністю втрачаеш себе. І тоді в тебе залишиться лише один вибір: ти або рухаєшся далі, не дивлячись на нестерпний біль, що розриває тебе зсередини, пожирає всю твою енергію і емоції, щоб далі було легше, або ти залишаешся у тому минулому і загибаєшся від наваленої провини, страху і ненависті до себе, що буде до кінця твого життя тиснути тобі на плечі, здавлювати і розпирати твою голову важкою хмарою із великого "нічого". Я намагаюся відволіктись, намагаюсь забути, але не можу. Клеймо вбивці тепер назавжди висить у мене на шиї, і як би я не старався, я не зможу його позбутись. Зламавши його, воно з'явиться у мене над ліжком. Замазавши його, воно червоним маркером буде написано в мене на лобі і так до нескінченності. І я вже нічого не зможу з цим зробити..Але я дуже хочу спробувати жити далі. І мені дуже потрібен Микола, бо він єдиний, хто в мене залишився, і я не можу втратити і його..а якщо так станеться, що я все ж не зможу зберегти його, я накладу на себе руки, обіцяю, бо тоді ця пустота із "нічого" повністю вб'є мене і ніхто мене вже не врятує..від мене залишиться лиш оболонка, яку прийнято називати "тілом"..бездушна, нікому не потрібна оболонка. Я більше не хочу писати сюди про всю цю ситуацію, я буду намагатися вижити, і я дуже вдячний Лохматому, за те, що підтримує мене, не зважаючи ні на що..

  Повернемось до того моменту, коли я прокинувся. Спочатку я взагалі не зрозумів де я. Голова гуділа, а очі набрякли після сльозної ночі. Перше, що я побачив, був Микола, котрий сидів на підлозі якоїсь невеликої будівлі з картою, поїдаючи "Марію", потім гору з різних ящиків і хламу, що підпирали двері будівлі, надійно запечатавши нас всередині, а потім стелю, яка в деяких місцях була покрита якимись жовтими плямами

— Боже, де я? —  ледве розліпивши пересохші губи, запитав я.

— Ми на заправці, я тебе вчора будив. Ти що, не пам'ятаєш?

— Ні чорта..

— Ти голодний? Що тобі принести? Як ти себе почуваеш взагалі?

— Дуже багато питань, Лохматий. Я нічого зараз не хочу..а почуваю..як ти гадаеш?

— Добре, нам взагалі час вирушати. Тобі допомогти дійти до тачки?

— Я не бухий, пересуватись і сам зможу.

— Тоді допоможи мені розібрати цей завал.

  Дібравшись нарешті до машини, Микола запропонував мені ляги на заднє сидіння, на постелене ліжко, щоб я ще трошки поспав.

— А те, що ти недосипаєш, тебе не хвилює?

— Тобі зараз гірше, ніж мені.

— О-о ну та-ак, давай тепер емоційними травмами мірятись! Лягай спати, я поведу.

— Тільки обережніше з моєю "Люсею")

— Шо?

— Машину не зламай, кажу.

  Я знав, що всю цю ніч він не спав, тому це було чесно. А ще я знав, що як тільки його голова доторкнулась подушки, його забрав сон у свої солодкі, як вата, обійми. Забравши в нього крату, я поїхав до слідуючого кружочка, зображеного на ній. За моїми підрахунками, ми повинні були доїхати до DVRZ за 4 години. 

  Погода не змінювалась: іноді покрапував дощик, завдяки якому заражених ставало менше, але через 2 години від початку нашого маршруту сталось те, чого я взагалі не очікував: іноді я поглядував у дзеркало заднього виду, щоб подивитись як там Микола, і ось, коли я мигцем глянув у нього в черговий раз, "щось" привернуло мою увагу. Спочатку я не зміг розгледіти це "щось" належним чином, бо мав стежити за дорогою, котра, до речі, не відрізнялась своєю вбитістю від мого стану, але збільшуючи інтервали погляду то у бокове дзеркало, то у дзеркало заднього виду, до мене почало доходити. А коли "воно" вибіжало на дорогу, повністю показавшись з зарослів лісу і продовжило гнатись за машиною з неймовірною швидкістю, я завопив як дівчинка і втопив педаль газу.

— Що? Що таке?! — підскочив Лохматий, розбуджений моїми криками, але поглянувши у заднє вікно, вже він почав горланити, — Чорт! Дідько, швидше, швидше! Що це ще за погань? З якої дірки воно вилізло..Господи..

  Ви, напевно, думаєте: "Ви на машині, що тут складного, розігнатися до ста кілометрів і відірватись від того, що за вами гналося?" А ви коли-небудь намагались відірватись від мутанта, що має вісім кінцівок по вбитій дорозі, кожна яма якої була розміром з невеличкий кратер, котрий доводилося об'їжджати десятою дорогою, намагаючись не потрапити в іншу таку яму? Ні? Ну тоді читайте далі, не ставлячи тупих запитань. 

  Ця погоня могла б продовжуватись ще дуже довго, якби не Лохматий. Він висунувся у вікно і націлив на цю потвору свою рушницю. 

— Відкрий рота!

— Га?! — не зрозумівши до кого він звертається, до мене, чи до тварюки, щоб показатись крутим, але в слідуючу секунду до мене дійшло, що ця нехитра фраза була адресована саме мені, бо коли ця рушниця вистрілила, було таке враження, що мої барабанні перетинки от-от лопнуть і з моїх вух потече кров, але замість очікуваного ефекту, в мене спочатку задзвеніло в голові, а потім утворений вакуум потихеньку почав розсасуватись і повертати мій слух. 

— Я поцілив його, але не вбив. — трохи засмучений тим, що не зміг вбити "боса", сказав Микола. — Воно побігло кудись в хащу, і не думаю, що воно так просто відстане.