12/10/22

  Розбудивши Лохматого і перевіривши стан Мака, я був приємно здивований: кашель, що нещадно мучив мого песика всю ніч, почав відступати, але замість цього його почало трохи трусити. Подумавши, що це хороший знак, і що, можливо, на тварин спори діють якось інакше, я до останнього сподівався, що він повністю одужає.

  Поснідавши яєчнею з овочами та гарячими бутербродами з ковбасою, я запив все це зеленим чаєм.

— Який в нас план? — з набитим ротом спитав я в Миколи.

— Жуй скоріше, і протигаз одягай. А план...план слідуючий: треба вийти в під'їзд, спуститись до моєї тачки і вийхади з міста.

— Ну, звучить легко.

— Подивись на вулицю. Якщо вийти з дому буде легко, хоча я в цьому сумніваюсь, то там, — кивнув він в бік вікна, — там буде складо...

І справді, у дворі шниряли туди сюди вже десятки мутантів і щось в них змінилось, але що саме, роздивитись мені не вдалося.

— Тож, першою нашою точкою стане село Барчани, — з цими словами він звідкілясь дістав доволі маштабну карту України, і накреслив на ній маршрут, котрим ми повинні були їхати. Обвівши в невеличке коло селище, він додав :— до речі, тримай, будеш в цьому щоденнику записувати все, що з нами буде коїтись, щоб не з'їхати з глузду.

  Він дав мені стару, але масивну записну книгу, з відцвілою шкіряною обкладинкою і синю ручку, якою тільки що позначав Барчани як першу зупинку. Ось саме так я і отримав свій перший досвід в написанні щоденника. Поклавши записник в рюкзак, я погудував Мака і прийнвся за перенесення речей у коридор.

— Ні, так діло не піде, — поглянувши на груз, сказав Лохматий, — баклахи з водою залишай тут, бо у кожного з нас є невеликі пляшки, цього вистачить на перший день. Одягай рюкзак, та-ак, ось твоя сумка з речами, а ось сумка-холодильник, — перевісивши її мені через плече, продовжив він, — тримай свою собаку, а лежанку залиш, — оглянувши мене з голови до ніг, спорядженого в костюм хім-захисту, в протигазі і купою речей, він одягнув свій портфель, взяв у руки вчора зроблений ним "Зомборуб", підійшов до дверей і прислухався:

— Там тихо. Ну що ж, хай нам сьогодні пощастить. — зробивши вже звичний жест кулаками, він почав обережно відмикати замок.

— Хай пощастить... — для більшої впевненості в собі, повторив мій внутрішній голос.

  Вийшовши в під'їзд, Микола обернувся і, побачивши щось за моєю спиною, пошепки випалив:

— Пресвята Наука, яка гидота!

Я все ж таки був правий: місце, куди довбився Палич, було заляпано чорними плямами висохшої крові. Скрививши рожу в огидному омерзінні, Лохматий відвернувся і подавивши рвотний рефлекс, сказав:

— Так, добре..я йду першим, ти за мною.

  Але, замість того, щоб спускатись вниз, він пішов нагору.

— Стій, ідіоте, куди ти поперся? — прошипів я, але він напевно погано чув, через під'їзне єхо і протигаз, тому прийшлося йти за ним.

  Піднявшись, я трохи не врізався в скам'янілого Миколу, котрий чомусь різко зупинився і на щось витаравщився. Поглянувши через його плече, я впав у ступір: там валявся Палич...без бабки..повністю і остаточно мертвий.

— І куди вона ділась? Він що, здох? Від чого? Це вона його вбила?

Від останнього запитання Лохматого мені чомусь стало і смішно, і лячно одночасно: стримуючи сміх, я пошепки сказав:

— Знаєш, з її характером це цілком ймовірно)

  І тоді в мене з'явилась надія на те, що ми зможемо покинути дім, не вляпавшись в якусь стрьомну ситуацію, але ця надія швидко вщухла, коли знизу ми почули якийсь шорох. 

  Спускаючись на мій поверх, Макарон почав тихенько поскиглювати, а потім гарчати ніби теж щось почувши. 

  Там стояла бабка..вона просто дивилась у стіну і, скориставшись такою нагодою, ми хотіли тихенько пройти повз, але Макарон, щоб його, почав лаяти як не в себе. Вона повернулась і тоді я зрозумів, що змінилося в мерцях: в них на очах, і в деяких місцях їхнього тіла проростали гриби. Пізніше, ми з Лохматим домовились називати таких, як вона "друга стадія", або по-простецькому "грибниками" а таких як Палич формально "перша стадія", а не формально — "інфекційні". Що було дивно, так це те, що "перша стадія" одразу помирала, заражаючи грибом здорових людей, тож зустріти їх можна було рідко. Тобто, матінка Природа, або і не вона зовсім, створила "інфекційних" тільки для того, щоб дати можливість цій заразі розповсюджуватись і розвиватись швидше, роблячи "другу стадію" більш виносливою і "крутішою", так би мовити. Але тоді ми думали лиш про те, як нам вибратись звідти. Почалась погоня. Знаєте, коли таке трапляється в іграх, мене це дуже дратує, бо, на мій погляд, ці "доганялки" взагалі не потрібні, тому, що роблять гру ну росто нудотною через своїх мегашвидких монстрів і не грамотно зроблених текстур, в котрих твій персонаж постійно застрягає. Але тоді мій адреналин підскочив до такого рівня, що якби ним можна було б передозуватись, то я однозначно помер би тоді не від зубів старої карги, а від кількості цього гормону в моїй крові.

  Від різкого руху бабки Лохматий, довбанувши її "Зомборубом", відрубасив їй руку по лікоть. Чорна кров бризнула на всі боки. Знаєте, саме це я уявляв, коли чув фразу "кровище хлищить". Оце було видовище! Але горлання Миколи "Біжи, біжи, біжи!" вивело мене з цього стану. А коли він почав не те, що бігти вниз, а просто перестрибувати прольоти ніби отримавши крила, як в тій рекламі Red bull, то я зрозумів всю серйозність ситуації і давати фору бабці все ж не став. Тоді я не відчував ні багаж, що раніше здавався мені ну просто непідйомним, ні собаку на моїх руках, що намагався вирватись і розірвати старій лице, якщо його можна було так назвати.

Клацнувши на кнопку відмикання магнітної двері під'їзду, вона запишала, а разом із тим і сигналка від тачки Лохматого. Зачинивши перед носом бабки двері і тим самим створивши багато шуму, ми звісно привернули увагу публіки нового світу... Одразу кинувшись на звук, бо очей як таких в них не було, вони почали видавати дивний звук, схожий чимось на охриплу літеру "а", якщо її не видихати, а ніби вдихати в себе...короче спробуйте і самі все зрозумієте. Схоже це був їх "бойовий клич", бо їх стягувалось все більше і більше, а маючи досвід з каргою, ми вже здогадались, що рухатись вони мали доволі швидко.