Дзеркало, що тріснуло

Тишу майстерні, де чути було лише тихе шарудіння різця, порушив не хрускіт гравію — звук, який зазвичай віщував візит на машині, — а ледь чутний, обережний звук кроків по траві. Вікторія зайшла тихо, наче боялася, що її помітять навіть стіни. Колишня телеведуча, чиє обличчя ще рік тому було іконою для кожної родини в країні, зараз виглядала як вицвіла тінь самої себе. Велика вовняна хустка була насунута на самі очі, а широке безформне пальто ховало колись ідеальну фігуру, яку обговорювали на всіх світських раутах.

Вона зупинилася біля самого порога, мимоволі вдихаючи густий, заспокійливий запах тирси та воску. Її руки, тонкі й нервові, з ідеальним манікюром, що тепер здавався недоречним, безперестанку смикали край рукава.

— Маркіяне... мені сказали, ви не питаєте паспортів. І не просите автографів на пам'ять, — почала вона, і її голос, колись поставлений, дзвінкий і впевнений, тепер звучав тьмяно, наче з-під шару вати. — Мене знищили. Одним постом у фейсбуці, однією невдалою фразою, яку спритно вихопили з контексту і роздули до розмірів катастрофи. Тепер мене ненавидять ті самі люди, які ще вчора засипали мене квітами біля студії. Я відчуваю себе не просто порожнім місцем. Я відчуваю себе браком. Розумієте? Помилкою природи. Я — дефектна деталь у цьому ідеальному світі патріотичних гасел і праведного гніву.

Вона підійшла ближче до верстака, але очі її залишалися прикутими до підлоги. Вона боялася Маркіянового погляду навіть більше, ніж коментарів у мережі. В руках вона стискала смартфон, наче отруйну змію, яку неможливо ні випустити, ні вбити.

— Вони пишуть жахливі речі. Тисячі коментарів щогодини. Я намагаюся виправдатися, пояснити, що я не це мала на увазі, але стає тільки гірше. Кожне моє слово розривають на шматки. Я хочу знову стати тією, яку всі любили. Чистою. Бездоганною. Без жодної плями на репутації. Допоможіть мені... «відшліфувати» це все. Зробіть так, щоб я знову стала ідеальною в їхніх очах.