Око деревини

Сьогодні Маркіян працював із грушею. Це дерево примхливе, щільне, з тонкою текстурою, що нагадує атлас, якщо його правильно відшліфувати, але водночас воно підступне — може дати тріщину там, де найменше очікуєш. Майстер готував декоративну панель для невеликого кабінету, де хтось шукатиме тиші після денних бур. Сонце вже перевалило за полудень, заливаючи майстерню теплим бурштиновим світлом, у якому кружляв ледь помітний пил, наче духи померлих лісів, що знову зібралися на раду.

На верстаку лежала дошка, яку будь-який інший майстер, навчений стандартами масового виробництва, без вагань назвав би бракованою. Майже посередині виділявся величезний «живий» вузол — місце, де колись росла потужна, вперта гілка, що прагнула до сонця всупереч тіні сусідніх дерев. Він був значно темнішим за основну деревину, з вигадливими колами, що нагадували зіницю якогось прадавнього звіра, що застиг у вічному спостереженні. Навколо цього вузла волокна дерева не просто вигиналися — вони викривлялися, скручувалися в тугі джгути, створюючи бурхливий, майже штормовий візерунок, у якому читалася історія боротьби рослини за кожен сантиметр простору.

Маркіян не поспішав. Він взяв тонкий японський ніж із руків'ям із червоного дерева і почав обережно, майже з ніжністю, обводити контури вузла. Його рухи були схожі на маніпуляції хірурга, що працює біля самого серця: точні, впевнені, наповнені глибокою повагою до матеріалу, який неможливо обманути.

— Бачиш, — тихо сказав він, звертаючись до груші, чиї пори вбирали його слова разом із повітрям, — всі хочуть бачити рівну фанеру. Щоб жодної зачіпки для ока, щоб погляд ковзав поверхнею і ні за що не чіплявся, не ставив запитань. Але ти в мене — з характером. Ти цим вузлом тримала небо, коли лютневі вітри налітали з півночі. Ти ним дихала, ти крізь нього випускала свою солодку силу. І я не збираюся тебе «виправляти» під чужі міри. Я тебе проявлю.

Він виглядав у цей момент так, ніби сам був продовженням цієї груші. Сивина в його бороді здавалася памороззю на зимовій корі, а впевненість рук — силою соків, що підіймаються від коріння, яке знає таємниці землі. У селі казали, що Маркіян може годинами сидіти в тиші, просто дивлячись на дошку, поки та не «заговорить» до нього, не покаже, де саме ховається її істинна душа.