Глава 20 — «Живий, але не за планом»

Я відкриваю очі не як у кіно. Ніхто не каже “він повернувся”. Ніхто не рахує до трьох. Немає моменту, де світ затримує подих. Є тільки різке, майже агресивне світло. Наче реальність вирішила: окей, ти знову в грі, але без інструкцій.
І перше, що я розумію — я бачу. Це звучить смішно, але після всього, що відбувається з людиною між “майже” і “не зовсім”, навіть зір здається підозрілим. Я кліпаю. Повільно. Ніби перевіряю: це не помилка? Не сон? Не якась лікарняна версія жарту? Світ пливе. Контури розмиті. Лампи над головою виглядають так, ніби хтось намагався намалювати сонце з ненавистю до людства.
Десь поруч голоси.
— Він прийшов до тями.
Сказано так, як повідомляють про збій системи, а не про людину.
— Повторна свідомість підтверджена.
— Це вже друга реакція?
— Ні, друга стабільна.
Стабільна. Дивне слово для людини, яка щойно повернулась із небуття так невчасно, що зламала половину відділення.
Я хочу вдихнути глибше. І тут пам’ять повертається ривком. Трубка. Горло. І я різко згадую: я її вже витягнув. Тоді. Раніше. Коли вперше прокинувся і світ не витримав моєї присутності. Я сам її висмикнув. Різко. Болюче. Як інстинкт, який не питає дозволу. Потім — темрява. Знову. І тепер я тут.
Отже я не помер. І не зник. Я просто… повернувся вдруге. Я пробую піднятись — і тіло відповідає так, ніби ми не домовлялись про співпрацю. М’язи важкі. Руки тремтять. У грудях дивне відчуття, ніби легені ще не до кінця зрозуміли, що тепер це знову їхня робота.
Світ хитається.
— Тихо, тихо… не рухайся різко, — чийсь голос збоку.
Я хмикаю.
— У мене відчуття, що “різко” — це тепер мій базовий режим.
Медсестра не сміється. І це вже стає закономірністю.
Я повертаю голову. Люди. Білі халати. Обличчя, які намагаються залишатись професійними, але не встигають за тим, що сталося. Хтось дивиться на монітор. Хтось на мене. Хтось — ніби на помилку, яка не мала з’явитись. Один молодий інтерн взагалі виглядає так, ніби зараз втече в іншу професію.
— Сатурація піднімається… — тихо каже один із лікарів.
— Це… стабільно? — питає інша.
І в голосі немає впевненості. Тільки обережність людини, яка боїться сказати неправильне слово в неправильний момент.
Я ковтаю. Боляче. Але реально. І це дивно — відчувати біль як доказ існування.
Я намагаюсь говорити:
— Можете… перестати дивитись на мене як на технічний збій?
Тиша.
Медсестра різко переводить погляд.
— Він говорить… — тихо каже вона.
Наче це не очікувалось у цій версії подій.
Я кашляю. Горло дере так, ніби я ковтав скло.
— Так, — хриплю я. — І це, мабуть, дуже незручно для вашої документації.
Один із молодших лікарів мимоволі фиркає. Старший різко дивиться на нього. І той миттєво знову стає професійним. Я помічаю це. І чомусь саме це здається найлюдянішим моментом за останню добу. 
Двері різко відкриваються. Заходить лікар — швидко, зібрано, але в очах щось інше. Не контроль. А спроба втримати контроль. Келлер. Він зупиняється, коли бачить мене. І на секунду просто дивиться. Ніби перевіряє, чи я справжній.
— Деніел… — каже він обережно. — Ти мене чуєш?
Я криво усміхаюсь.
— Якщо я відповідаю… значить або чую, або у вас серйозні проблеми з діагностикою.
Це мав бути жарт. Але виходить як щось між сарказмом і втомою. Ніхто не сміється. І це важливіше за будь-яку відповідь. Бо сміх — це сигнал, що реальність ще тримається. А тут вона вже тріщить.
Келлер мовчить довше, ніж треба. Потім коротко киває.
— Неврологічний статус.
І починається рух. Ліхтарик в очі.
— Реакція є.
— Відслідковує погляд.
— Виконує вербальний контакт.
Дотик.
— Біль відчуває?
Я смикаюсь.
— Так. І я офіційно проти всього цього.
Хтось щось записує. Швидко. Занадто швидко для ситуації, яку ще ніхто не зрозумів.
— Стисни мою руку, — каже Майя Лін, нахиляючись ближче.
Я дивлюсь на неї. Вона єдина тут не виглядає наляканою мною. Наляканою — так. Але не мною. Скоріше тим, що вона могла мати рацію. Я стискаю її пальці. Слабо. Але свідомо.
Майя завмирає.
— Повторно виконує команди, — тихо каже вона.
І я вперше чую в її голосі щось схоже на емоцію. Не професійну. Людську. Полегшення.
Позаду хтось шепоче:
— Це неможливо…
Інший відповідає:
— Ти це вже казав годину тому.
Я повертаю голову.
І раптом бачу те, що всі уникають. Скляна перегородка. За нею — інша зона. І там теж люди. І теж хаос. Телефони. Документи. Контейнери. Холодові контейнери.
І я чую уривки:
— …підтверджений донорський статус був активований…
Я завмираю.
— Стоп, — хриплю я. — Що?
Ніхто не відповідає одразу. І це вже відповідь.
Я повільно сідаю трохи вище. Тіло важке, ніби його збирали назад без інструкції.
— Повторіть, — кажу я тихіше.
Медсестра дивиться вниз. Лікар — убік. Ніхто не дивиться мені в очі.
І я розумію без пояснень. Мене вже не просто лікували. Мене вже майже розглядали як частини.
— Ви… — я ковтаю повітря. — мене вже… оформлювали як донорський випадок?
Тиша. Довга. Неприємна.
Монітор тихо пищить. Хтось переступає з ноги на ногу. Десь у коридорі падає металевий лоток. І цей звук звучить нормально. Майже заспокійливо. Бо все інше — ні.
Один із молодших лікарів нарешті говорить:
— Був активований протокол після підтвердження стану…
— Не “після”, — перебиваю я. — Поки я ще був тут?
Знову тиша. І вона відповідає краще за будь-які пояснення.
Я повільно відкидаюсь назад. Смішно. Я вижив. І замість “вітаємо” я отримую факт, що мене вже поділили в документах швидше, ніж я встиг прокинутись. Я проводжу рукою по обличчю. Шкіра холодна. Справжня.
— Тобто я… — хриплю. — ресурс?
Слово падає в кімнату, як щось брудне.
Хтось стискає пальці.
— Це не так формулюється…
Я різко сміюся. І це боляче. Груди одразу прострілює кашлем.
Майя підтримує мене за плече.
— Обережно.
Я дивлюсь на неї.
— О, чудово. Давайте знайдемо правильне слово для того, щоб мене майже розібрали.
Ніхто не відповідає. Бо “правильного слова” не існує.
Келлер раптом говорить:
— Ми діяли згідно з протоколом.
Я повертаю голову до нього.
— І як? — тихо питаю. — Протокол задоволений результатом?
Це жорстоко. Я знаю. Але в мені зараз занадто багато страху, щоб бути справедливим.
Келлер витримує погляд.
— Ти маєш право злитися.
— О, прекрасно, — видихаю я. — Добре, що хоч це мені офіційно дозволено.
Майя тихо каже:
— Деніеле…
— Ні, серйозно, — перебиваю я. — Ви вже викликали людей за моїми органами, поки я намагався хоч пальцем поворухнути.
У кімнаті стає тихо настільки, що чути вентилятор під стелею.
Я вдихаю. Глибше. Повільно. І тільки зараз згадую ще одну річ. Темрява перед цим. Провал. Раптовий обрив. Я не помер. Я просто знову втрачав свідомість після перенавантаження. Після першого пробудження. Після того, як тіло не витримало другого “повернення”. І тепер я тут. Другий раз. Або третій, якщо рахувати логіку системи.
Я дивлюсь на них усіх.
— Скільки… — голос зривається. — скільки людей вже…
Я не закінчую. Бо не хочу знати, чи моє “життя” вже було розписане по частинах.
Келлер мовчить. Не тому, що не хоче відповідати. А тому, що будь-яка відповідь зараз буде жахливою.
Нарешті він каже:
— Було попередньо підтверджено два реципієнти.
Пауза.
— Нирки. Печінка.
Тиша стає густою. Я закриваю очі. Не від болю. Від того, як легко це звучить для системи. Як звіт. Не як людське життя.
І раптом десь за склом починається суперечка.
— Ми вже повідомили команду!
— Скасувати вилучення!
— Реципієнт у передопераційній!
— То поясніть їм ситуацію!
— Як?! “Вибачте, донор передумав помирати”?!
Після цих слів западає мертва тиша. Навіть вони самі розуміють, наскільки жахливо це прозвучало.
Я повільно відкриваю очі. І вперше бачу на обличчях лікарів справжній сором. Не професійний. Людський.
Майя тихо каже:
— Ніхто не хотів тобі нашкодити.
Я дивлюсь на неї довго.
— Я знаю.
І це найгірша частина. Бо якби вони були монстрами — було б простіше. Але вони не монстри. Вони просто люди, які настільки звикли довіряти системі, що не помітили, як я намагаюсь повернутись у неї зсередини.
За дверима раптом чується шум.
Знайомий голос.
— ДЕ ВІН?!
Я завмираю.
Ліам. Навіть зараз він звучить так, ніби готовий влаштувати міжнародний конфлікт у межах одного поверху.
— Сер, ви не можете зараз...
— Я ВЖЕ ЧУВ ЦЕ РЕЧЕННЯ СЬОГОДНІ!
Двері різко відчиняються. Ліам влітає всередину. Скуйовджений. Блідий. Злий. Абсолютно живий. І коли він бачить мене — весь його гнів просто ламається. Він завмирає.
— О ні, — тихо каже він. — Тільки не кажи, що ти реально це зробив.
Я кліпаю.
— Що саме?
Він проводить долонею по обличчю.
— Ти буквально воскрес, щоб уникнути паперової роботи?
І вперше за весь цей час хтось сміється. Тихо. Нервово. Майже істерично. Але сміється. І кімната раптом знову стає схожою на місце, де ще існують живі люди.