Глава 13 — «Дощ»

Три роки після операції Ліама навчили мене дивній речі. Життя не стає спокійнішим. Воно просто робить вигляд, що ти вже навчився не панікувати. Я сам у це майже повірив. Майже.
Я повертався зі зміни волонтера в міській лікарні. Тепер це було моє “нормальне життя”. Я не лікар. Не пацієнт. Просто людина, яка допомагає в приймальному відділенні, носить документи, іноді сидить з тими, кому страшно чекати результатів аналізів. І, як не дивно, це було саме те місце, де я почувався найбільш живим. Бо там кожна хвилина чесна. Без ілюзій.
Сьогодні було особливо тихо. Така тиша, яка в лікарнях завжди підозріла — ніби система економить шум перед чимось неприємним. Перед виходом мене перехопила медсестра Нора — маленька жінка з голосом людини, яка пережила тисячу нічних змін і тепер не боїться навіть апокаліпсису.
— Деніеле, ти знову забув свою каву.
Я озирнувся. На столі справді стояв паперовий стакан.
— Це вже третя за тиждень.
— Я тренуюсь втрачати матеріальні прив’язаності.
— Ти тренуєшся бути ходячим нервовим зривом.
Я посміхнувся: 
— Це теж волонтерство.
Вона фиркнула і ткнула пальцем у вікно.
— Бачив погоду?
Я глянув. Небо було майже чорне. Таке, яке не “буде дощ”. Таке, яке “зараз щось впаде на людство”.
— О, — сказав я. — Атмосфера вирішила відповідати моєму психологічному профілю.
— Візьми парасольку.
— Я її забуду.
— Тоді хоча б удавай, що хочеш жити довго.
Я вже відкрив двері, коли вона кинула навздогін:
— І передай привіт хлопцю з новим серцем.
Я зупинився. Усміхнувся трохи тепліше.
— Передам.
— Він досі жартує?
— На жаль для людства — так.
— Добре, — сказала Нора тихо. — Значить, функціонує.
І це прозвучало майже як благословення.
Я вийшов пізно. Дощ почався раптово — як завжди в такі моменти, ніби небо не попереджає, а просто вирішує. Волонтерський центр був у старій будівлі біля траси. Я застібнув куртку, але це вже не мало значення. Дощ одразу знайшов усі слабкі місця.
— Ти знову без парасольки? — кинув мені охоронець на виході.
— Я волонтер, а не турист.
— Це не виправдання, це діагноз.
— У мене їх вже достатньо, дякую.
Він хмикнув, і я вийшов.
Я йшов уздовж дороги до зупинки. Світло ліхтарів розмазувалось по мокрому асфальту. Все виглядало трохи нереально. Машини проносились повз, залишаючи за собою шлейфи води й світла. Десь далеко гримів грім. Місто дихало мокрим бетоном, бензином і літом, яке не вирішило, чи хоче закінчуватись.
Я провів рукою по обличчю. Борода. Я досі іноді дивувався, що вона в мене є. Колись я був тим, хто забував поїсти через хвилювання. Тепер я виглядав як людина, яка може пережити апокаліпсис і ще поскаржитись на транспорт.
Телефон завібрував.
“Ліам: ти живий?”
Я зупинився під навісом. Відповів:
“поки що так”
майже одразу прийшло:
“це не відповідь, це статистика”
Я посміхнувся.
— Він не змінюється, — пробурмотів я собі.
І справді. Ліам жив, як людина, яка не погоджується з випадковістю існування.
Ще повідомлення:
“ти їв?”
Я фиркнув уголос.
“це дуже токсичне питання”
“це турбота”
“це допит”
“я маю чуже серце. мені можна”
Я вже хотів відповісти щось розумне, коли почув звук. Спочатку — просто шум. Потім — неправильний шум. Такий, який тіло впізнає раніше за мозок.
Я підняв голову. І побачив вантажівку. Вона не їхала. Вона “ковзала”.
— Ні-ні-ні… — вирвалось у мене автоматично.
Світ миттєво змінив масштаб. Ліхтарі. Дощ. Фари. Метал. Все стало різкішим. Водій боровся з кермом. Шини втратили контакт із дорогою.
— Аквапланування… — мозок сам поставив ярлик.
Наче це робило ситуацію менш реальною. Але ні.
Вантажівка пішла вбік. Прямо туди, де стояли люди. Пара під навісом. Чоловік із велосипедом. Жінка з дитиною.
Я почув крик:
— РОЗБІГАЙТЕСЬ!
І я зробив те, що потім не зміг нормально пояснити. Я не “вирішив”. Я просто пішов. Ноги рушили раніше за думку.
— ЕЙ! — хтось закричав мені вслід.
Я бачив тільки метал. І світло фар. І те, як все стискається до однієї точки. Час став густим. Я встиг схопити дитину за куртку й штовхнути її назад під навіс. Жінка закричала. Хтось упав. Я почув вереск гальм. І встиг подумати:
“це тупо”
і одразу:
“пізно”
Далі — удар. Не як у фільмах. Без красивого вибуху. Просто світ “зламався” об мене. Повітря вибило з легень так різко, ніби хтось вирвав із мене саму здатність дихати. Мене відкинуло. Асфальт ударив у спину. Потім у голову. Потім у все одразу. Дощ одразу став гучнішим. Небо крутилось. Я вдихнув. Повітря було різке, мокре, живе. Боляче живе.
— Господи, він під вантажівку пішов! — крикнув хтось.
— Викличте швидку! — інший голос.
— Вона могла збити дитину!
Я спробував підвестись. Не одразу вийшло. Тіло не погоджувалось із реальністю. Ліва рука тремтіла. У ребрах щось палало. Коліно ніби хтось замінив на іржавий шарнір.
— Ти як?! — хтось схопив мене за плече.
— Я… не знаю.
І це була найчесніша відповідь за вечір.
Я бачив водія вантажівки. Живий. Шокований. Блідий настільки, ніби з нього витягли всю кров і залишили тільки провину. Він повторював одне й те саме:
— Я не міг зупинити… я не міг…
І чомусь це заспокоїло більше, ніж мало б. 
“не катастрофа повна” — подумав я.
І одразу зловив себе:
“ти дивно мислиш для людини під машиною”
Дитина, яку я штовхнув, плакала десь поруч. Її мати дивилась на мене очима людини, яка ще не встигла зрозуміти, що могло статися.
— Ви… ви її врятували…
— Я просто… був ближче, — видихнув я.
Сирени були десь далеко. Я сів назад на мокрий асфальт. І раптом дуже чітко подумав про Ліама.
— Ти зараз би сказав… — прошепотів я, — “ну вітаю, ти офіційно дебютував як пацієнт”
І мені стало смішно. І боляче одночасно.
Швидка приїхала швидко. Двері розчинились.
— Свідомий?
— Так.
— Біль?
— Так.
— Де саме?
— Усюди, але по-різному.
Медсестра глянула:
— Ви завжди так відповідаєте?
— Я колись працював у лікарні.
— Це пояснює все.
Я навіть посміхнувся. Мене поклали на ноші. Коли піднімали — ребра прострелило так, що перед очима потемніло.
— Окей, ось це вже було не смішно… — прохрипів я.
— Підозра на переломи, — сказав фельдшер. — Обережно.
— Можливий забій грудної клітки.
— Перевірити внутрішні органи.
— Тиск падає?
— Ні, тримається.
Я слухав це і думав: “клас, я знову в системі”
Телефон завібрував.
Ліам:
“ти де?”
Я довго дивився. Пальці були мокрі й погано слухались.
“швидка”
Пауза. Потім одразу:
“ЩО?”
Я заплющив очі.
“дрібна аварія. нічого героїчного”
Три крапки. Зникли. Знову з’явились.
“ти не вмієш писати ‘нічого страшного’ і щоб це було правдою”
Я видихнув.
— Так… — прошепотів я. — Ти правий.
Через хвилину дзвінок.
— Навіть не думай не взяти слухавку, — пролунало одразу, щойно я відповів.
Голос Ліама був хрипкий від тривоги. І це налякало мене більше за аварію.
— Привіт і тобі.
— Де ти?
— У швидкій.
— Це я вже зрозумів, Шерлоку. Наскільки все погано?
Я подивився на свої руки. Кров змішувалась із дощем.
— Ну… я не горю.
— ДЕНІЕЛЕ.
О, ось воно. Той тон. Не жартівливий. Не легкий. Справжній страх.
— Я живий.
— Це мінімальна вимога, а не заспокоєння!
Фельдшер глянув на мене:
— Родич?
— Гірше, — сказав я. — Друг.
Ліам почув.
— Я все чув.
— У тебе нове серце, а слух як у демона.
— Я їду.
— Ні.
— Так.
— Ти навіть бігати нормально почав два роки тому!
— І що? Я тепер прокачаний.
— Ліаме...
— В яку лікарню?
Я заплющив очі. Бо вже знав: він не відступить.
— Saint Gabriel.
Пауза. Тихий вдих.
— Добре. Не помирай до мого приїзду.
— Це дуже токсична мотивація.
— Це обіцянка.
Дзвінок обірвався.
Я лежав у швидкій і дивився в стелю. І раптом зрозумів щось дивне. Колись я стояв у коридорі лікарні й чекав, чи запуститься чуже серце. Тепер я лежу тут і чекаю, чи моє власне тіло вирішить не зупинитись. І найстрашніше було не це. А те, як легко я вже вмію це приймати.
Швидка різко звернула. Сирена прорізала дощ. Фельдшер світив мені ліхтариком в очі.
— Не засинайте.
— Я й не планував.
— Усі так кажуть.
— У мене травма і сарказм. Це стабільний стан.
Він фиркнув.
— Тиск нормальний. Тримайся.
Я повернув голову до вікна. Дощ бив у скло. Місто розмазувалось світлом і водою. І перед тим, як провалитись у шум сирен, подумав:
“якщо я знову в лікарні — Ліам мене вб’є”
І десь дуже глибоко це звучало не як жарт. А як обіцянка.