Глава 8 — «Синій монітор»

У лікарнях є звук, який ніколи не стає звичним. Не плач. Не кроки. Не навіть крики родичів у коридорах після поганих новин. А рівний, монотонний писк монітора. Коли він стабільний — ти майже починаєш брехати собі, що все під контролем. Коли він змінюється — розумієш: ніхто нічого не контролює взагалі. Сьогодні він був синім. Не буквально. Просто в моїй голові цей звук завжди мав колір. Холодний. Лікарняний. Колір тривоги, яка не кричить, а повільно просочується під шкіру.
Я сидів на пластиковому стільці біля ліжка Ліама, трохи відкинувшись назад, і крутив у руках кришку від пляшки з водою. Клік. Клік. Клік. Тупа звичка. Мозок, який не витримує тишу, завжди починає щось ламати. Кришки. Папірці. Себе.
— Ти знову її вб’єш, — сказав Ліам, не відриваючи очей від планшета.
— Я її не вбиваю. Я її… аналізую.
— Це звучить як виправдання людини, яка щойно скоїла злочин.
— Технічно вона ще жива.
Клік. Пластик тріснув.
Ліам повільно повернув голову.
— Ага. Бачиш? Домашнє насильство.
— Це була випадковість.
— Так само починаються всі документалки Netflix.
Я фиркнув.
Він лежав напівпід ковдрою, блідий, худий, із кисневою канюлею під носом. Той дивний стан, коли людина ще не виглядає як “катастрофа”, але вже точно не виглядає як “нормально”. На тумбочці стояв недопитий яблучний сік. Поруч — комікс, який він не дочитав. Ще далі — маленька фігурка Людини-павука, яку хтось із медбратів приклеїв до лампи пластирем. Ліам називав це: “Супергерой на мінімалках.”
Монітор рівно пікнув. Піііп. Пульс. Тиск. Сатурація. Числа, від яких залежало занадто багато.
За вікном повільно стікав дощ. Сірий. В’язкий. Такий, ніби навіть погода втомилась.
У коридорі хтось засміявся. Десь дзенькнув металевий візок. 
Хтось сказав: 
— Де моя кава?! 
Інший голос: 
— Тебе вже офіційно не врятувати.
Лікарня жила далі. Завжди живе. Навіть коли хтось поруч майже помирає.
Ліам покосився на мене.
— Ти сьогодні якийсь дивний.
— Це сильне уточнення, враховуючи, що я завжди дивний.
— Нє. Сьогодні ти дивний по-депресивному.
— А зазвичай?
— По-клінічному.
— Дякую. Це дуже підтримує.
— Я емоційна підтримка економ-класу.
Він слабко усміхнувся. І я помітив, як швидко ця усмішка його виснажила. Навіть сміх забирав у нього сили. Це було несправедливо. У дитинстві люди мають втомлюватись від футболу. Від бігу. Від дурних танців під музику в TikTok. Не від того, що посміхнулись.
— Як ти? — спитав він.
— Офіційно чи чесно?
— Спочатку офіційно.
— Функціоную.
— А чесно?
Я подивився на монітор.
— Відчуваю себе батарейкою на одному відсотку.
— О. Мій улюблений психічний стан.
— А ти?
Він задумався. По-справжньому.
— Наче моє тіло — старий телефон, який постійно пише “перегрів системи”.
— Це жахлива аналогія.
— Але точна.
Він узяв планшет.
— Дивись, що я знайшов.
— Якщо це знову мем про серце — я йду.
— Ти не підеш.
— Це маніпуляція.
— Це дружба.
Він повернув екран до мене.
Піксельна гра. Маленький персонаж стоїть перед дверима. Двері не відкриваються. Ніколи.
— Що це?
— Я.
— Дуже драматично.
— Називається “Heart Waiting Simulator”.
— Це буквально твоя біографія.
— Саме тому я її скачав.
Я дивився, як піксельний хлопчик просто стоїть. Не рухається. Не може пройти далі. Просто чекає. І мене раптом прошило чимось дуже знайомим. Олівер теж колись сидів із приставкою. І теж дивився на персонажа перед прірвою. “А якщо без смерті не можна пройти далі?” Я різко відвів погляд.
— Ти знову думаєш щось сумне, — сказав Ліам.
— У тебе незаконно хороше спостереження за людьми.
— Це бо я лежу тут і мені нічого робити, крім як аналізувати чужі психологічні проблеми.
— Тобі треба брати гроші за консультації.
— Я вже беру. Емоційно.
Я хотів відповісти. Навіть відкрив рот. Але саме тоді щось змінилось. Спочатку — майже непомітно. Ліам замовк посеред руху. Його пальці застигли на планшеті. Очі втратили фокус буквально на секунду. Піііп… Піп. Піііііп. Монітор збився з ритму. Я випрямився.
— Ліаме?
Він моргнув. Повільно.
— Щось…
Його рука різко стиснула ковдру.
— Щось не так…
І в ту ж секунду колір його обличчя змінився. Не “блідий”. Гірше. Сірий. Наче кров раптом передумала нормально працювати. Монітор прискорився. ПІІП-ПІІП-ПІІП!
— Гей. Дивись на мене.
Він спробував вдихнути. Не вийшло нормально. Повітря ніби застрягало десь посередині.
— Деніеле…
Паніка вдарила в мене миттєво. Не думка. Інстинкт. Я вже був на ногах.
— ЛІКАРЯ!
Двері відчинились майже одразу. Медсестра Клері влетіла всередину так швидко, ніби чекала цього моменту за стіною.
— Що сталося?
— Він не може нормально дихати!
Ліам різко вдихнув. І не зміг нормально видихнути. Груди рухались швидко. Занадто швидко. Але слабо. Наче серце забуло, як бути серцем.
— Сатурація падає! — різко сказала Клері.
Цифри змінювались занадто швидко. І це налякало мене більше, ніж кров колись. Бо кров хоча б виглядає як небезпека. А тут небезпека виглядала як числа. Двері розчинились повністю.
І зайшла Евелін Брукс. За нею — ще двоє лікарів. Медбрат із візком. Кардіомонітор. Дефібрилятор. Усе рухалось так швидко, ніби кімната раптом стала операційною.
— Окей, всі назад, — чітко сказала Брукс.
Ніхто не сперечався.
— Сатурація 68…
— Кисень на максимум.
Маску одразу притиснули до обличчя Ліама. Він сіпнувся.
— Не рухайся, — тихо сказала Брукс.
— Я… стараюсь…
Його голос був слабкий. Рваний.
Я стояв біля стіни й раптом зрозумів, що в мене тремтять руки. Сильно. Настільки, що кришка від пляшки випала на підлогу й покотилась під ліжко. І цей тупий пластиковий звук чомусь добив мене більше, ніж сирена монітора. Бо світ продовжував складатись із дрібниць. Навіть зараз.
— Ритм нестабільний.
— Шлуночкова тахікардія.
— Готуйте дефібрилятор.
Я почув, як щось важке вкатили в палату. Колеса. Метал. Клацання. І мене раптом викинуло назад у аварію. Мокра дорога. Фари. Метал. Звук удару. Я різко вдихнув. Ні. Не зараз.
— заряд 100…
— 150…
— тримаємо його!
Ліам різко стиснув простирадло. Його очі метнулись до мене. І я побачив там страх. Не дитячий. Не панічний. Справжній. Людина, яка знає, що її тіло може зараз здати її остаточно.
— Деніел…
— Я тут.
— Не… йди…
І щось у мені просто зламалось. Бо це прозвучало не як прохання. А як пам’ять. Олівер теж дивився на мене перед тим, як усе стало тихим.
— Деніел! — різко сказала медсестра. — Вийдіть із палати!
Я не рухався.
— Я можу допомогти...
— ВИЙДІТЬ.
Це вже був наказ. Мене буквально відтіснили до дверей. Я вийшов у коридор. І світ одразу став занадто тихим. Двері закрились. Я просто повільно сповз по стіні вниз і сів на підлогу. Бо ноги більше не працювали нормально.
За дверима:
— сатурація 61!
— адреналін!
— тримаємо ритм!
Потім:
— РОЗЧИСТИТИ!
І звук дефібрилятора. Короткий. Страшний. Електричний. Мене трусонуло так, ніби струм пустили через мене.
У коридорі замиготіло світло. Хтось пробіг повз. Десь заплакала дитина. У сусідній палаті телевізор тихо показував якесь тупе кулінарне шоу. Світ був жахливо нормальним.
Через кілька хвилин прибігли Сара й Том.
— ЩО СТАЛОСЯ?! — голос Сари буквально тріснув посеред коридору.
Я піднявся.
— Напад. Лікарі зараз із ним.
— ЧОМУ НАС НЕ ПУСТИЛИ?!
— Вони працюють!
— ЦЕ МІЙ СИН!
Вона вже майже рвалась до дверей, але Том її втримав. І вперше я побачив, що він теж на межі. Не “сильний батько”. Не “дорослий”. Просто людина, яка боїться.
Сара схопила мене за рукав.
— Він буде жити?.. — І не змогла договорити.